Іствікські відьми. Джон Апдайк
Читать онлайн книгу.
була все ще спакована в міцних ящиках, однак цей винахідливий господар запевнив вашу репортерку, що зовсім не переймається приходом зими.
Поверх покрівлі великого даху Ван Горн планує встановити сонячні панелі й таким чином наблизитись до остаточного вдосконалення процесу, який береже в таємниці, що вже в найближчому майбутньому зведе нанівець спожиток кам’яного вугілля. Скоріше б уже той день настав!
Подвір’я, нині полишене на сумах, айлант, черемху та інші дикі дерева, новий власник уявляє собі як субтропічний рай, сповнений екзотичної рослинності, яку на зиму ховатимуть у ретельно спланованому солярії-теплиці маєтку Леноксів. Старовинні статуї, що прикрашають алею, колись подібну до версальської, зараз, на жаль, настільки пошкоджені негодою, що багатьом фігурам бракує носів і рук, тож гордий власник планує відновити їх, установивши скловолокно вздовж величної алеї (славу якої так гарно пам’ятають старші мешканці цієї округи) на манір знаменитих каріатид, що прикрашають грецький Пантеон в Афінах.
Мостову, як сказав Ван Горн з розмашистим жестом, таким характерним для цього чоло віка, можна вдосконалити, додавши укріп лені алюмінієві понтонні секції на найнижчих ділянках.
«Док буде шикарний, – добродушно кинув він з, імовірно, краплинкою гумору. – Можна буде їздити на кораблі з повітряною подушкою до Ньюпорта чи аж до Провіденса».
Цю обширну резиденцію Ван Горн не поділяє більше ні з ким, окрім свого асистента-дворецького містера Фіделя Малагера й чарівного пухнастого кошеняти ангорської кішки, промовисто названого Пальчиком, бо на лапах він має додаткові пальці.
Тож ваша репортерка дістала нагоду привітати цю разючо проникливу й теплу людину в нашому казковому регіоні Південного округу, впевнена, що говорила з ним від імені всіх сусідів.
Отже, маєток Леноксів знову став місцем, вартим уваги!
– Ти була там! – ревниво звинуватила Александра Зукі, подзвонивши їй по тому, як прочитала статтю у «Віснику».
– Сонце, це був робочий візит.
– І чиєю ж ідеєю був цей візит?
– Моєю, – визнала Зукі. – Клайд не був певний, чи з цього вийде хороший матеріал. Бо, буває, коли напишеш про те, який це милий дім і тому подібне, наступного тижня людину грабують, і вона подає на газету до суду. Клайд Ґебріел, довготелесий змучений чоловік зі сварливою дружиною-філантропкою, був редактором «Вісника». Зукі вибачливо спитала:
– То як тобі стаття?
– Що ж, люба, у ній є барви, але вона трошки безладна, і, чесно кажучи, – тільки не ображайся – обережніше з синтаксисом. Він у тебе трохи гуляє.
– Якщо в статті менше п’яти абзаців, то не вказують ім’я автора. Та й він напоїв мене. Спершу чаєм із ромом, а далі просто ромом. Той стрьомний латинос усе приносив і приносив його на величезній таці. Я ще такої ніколи не бачила: здоровенна, як стіл, гравірована, орнаментована, чи як воно там зветься.
– А він що? Як він поводився? Дерріл Ван Горн.
– Ну, чесно