Офіцер із Стрийського парку. Андрій Кокотюха
Читать онлайн книгу.
дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша…
– Так і є, – перервав поліцейський.
– Мені шкода, але – так і є, – легко погодився Кошовий. – Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.
– До чого…
– До того! – тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. – Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім – бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?
– Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, – пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: – Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого припущення. Мовляв, жертва не чекала нападу. Зустрілася в парку з тим, кому довіряла чи бодай не бачила від того типчика небезпеки. Українцеві поляк не довіряє під нинішній час доби. Висновок – вбивцею не міг бути українець. Ви ж до того ведете, пане Кошовий.
– Думки читаєте.
– Не думки. Бачу вас наскрізь.
Віхура кашлянув.
– Панове, давайте не починати подібних дискусій у морзі, при санітарах, біля мерця. Пане Томаш, пан адвокат чудово знає мою думку з приводу всього, що відбувається. Я не на його боці й переконаний: сутички між українцями та поляками сьогодні мають як місце, так і підстави для виникнення. Проте, – він витримав коротку паузу й перевів погляд на поліцейського, – як людина з досвідом роботи саме в кримінальній поліції, я не готовий приймати за єдину правильну версію написане в газетах. Тим більше, що в публікаціях не називається конкретний вбивця.
– Він і не міг бути названий, пане Віхуро! – мовив пан Томаш. – Встановити його має слідство й назвати суд на підставі зібраних доказів. Але яке зараз слідство! Тим більше – який суд, крім самосуду?
– Де ви бачили, щоб у Львові когось лінчували?
– До цього все йде! – тепер він говорив, мов на мітингу. – Поліція паралізована! Я не можу ходити вулицями у формі, бо можу нарватися на криве слово якогось вашого стрільця, котрі самі носять однострої відкрито! Виглядає, вони готують державний переворот! Збройне повстання, і ви до того причетні, пане Кошовий.
Рука Віхури лягла на плече поліцейського.
– Прошу пана стримувати емоції, хоч я вас і розумію. Проте державні перевороти чи інші загрози підвалинам держави, погодьтеся, не ваша компетенція. Та й пан Кошовий, скільки я його знаю, не намагався зазіхати на основи австрійської державності.
– Та вже й нема, на що зазіхати, – зітхнув пан Томаш.
– Ми не говоримо на такі теми. Тим більше – в оточенні мерців, – відставний комісар підвищив голос. – Ви далі наполягаєте на тому,