Куля для вовкулаки. Юрій Сорока
Читать онлайн книгу.
мало б? – Семен посміхнувся й собі, після чого пішов у рішучий наступ.
Хвилин за п’ять все було закінчено, а Микита полетів на землю з не менш жалюгідним виглядом, аніж щойно Паливода. Потім ще раз і ще. Нарешті, добряче спітнівши й захекавшись, бійці почали втрачати темп. Паливода вирішив, що настав час зупиняти поєдинок.
– Досить, – мовив він так спокійно, ніби щойно не пропустив удар у вухо, навзаєм нагородивши Пилипенка двома стусанами в груди і одним у щелепу. – Добре. На кулаки майстерно б’єшся.
Вони повертались до куреня, збиваючи носами чобіт з трави ранкову росу.
– Можливо, пора й шаблею оволодіти? – поглянув Семен на Пилипенка, вирішивши продовжити давно розпочату розмову.
Микита у відповідь лише замотав головою:
– Е ні, ясний пане. То не моє. Я людина з книжкою, не вояк.
Семен не здивувався. Подорожуючи удвох з Микитою степами наддніпрянської України й Диким Полем, він намагався привити тому вміння постояти за себе за допомогою зброї. Зрештою, такою була необхідність непевного часу. Адже зустріч з татарським загоном або ватагою місцевих розбійників була цілком ймовірною, а тоді лише власна вірна рука стане на заваді полону або смерті. Пилипенко погоджувався з таким твердженням, але вперто відмовлявся навчатись фехтуванню або стрільбі. Він не любив зброю, натомість був схиблений на магії, алхімії, астрології й окультизмі. Максимум, на що він погоджувався, це навчання бойовому гопаку, у чому робив немалі успіхи. Зрештою, Семен махнув рукою. Кожному своє. І хоча вважав, що захоплення окультними науками навряд чи має відношення до корисних знань, ставився до захоплення свого помічника по-філософськи.
Вони підійшли до великого корита, що стояло поблизу колодязя, у дворі будинку для гостей. По черзі заходились умиватись прохолодною джерельною водою. Кілька хвилин Семен насолоджувався свіжістю й відчуттям сили у власному тілі, після чого ретельно обтер торс великим вишитим рушником. Лише тепер помітив, що біля інших дверей будинку, який було поділено на дві окремі половини, надто людно. Там, під очеретяним навісом конов’язі, пережовуючи ячмінь з ясел, влаштувались півтора десятка коней. Біля коней порались жовніри у блакитних каптанах і каракулевих шапках. Підсипали в ясла зерно, знімали сідла, витирали мокрі боки тварин ганчір’ям. З висоти різьбленого ґанку за ними спостерігав невідомий чоловік, судячи з усього поляк. Невідомий мав руді вуса, бліде обличчя й відгукувався на «пан ротмістр24». Він пив чай з великого керамічного кухля й кидав погляди у бік Семена й Микити, намагаючись робити це так, щоб останні не помічали його уваги.
– Хто ці люди? – запитав Паливода в Микити, знаючи напевне, що той уже про все випитав і дізнався.
– Поляки, – байдуже знизав плечима Микита. – Снідати зараз подавати?
Семен відвів погляд від конов’язі й поглянув на Микиту.
– Так. Кухлик кави, смажена яєчня і свіжий хліб. Ось що зможе компенсувати мені нашу нічну прогулянку.
– За
Ротмістр – військове звання, командир підрозділу, хоругви.