Куля для вовкулаки. Юрій Сорока
Читать онлайн книгу.
Ті, кому самим Богом велено тримати в руці зброю! Чи пан також є шляхтичем?
– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мій герб добре відомий у Речі Посполитій.
– Тим більше! Тому маю сказати наступне: можливості його ясновельможності безмежні, а його бажання помститися за смерть сина єдине, що йому залишилось у земному житті. Пан Сенявський бажає, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.
Семен узяв чергову паузу, після якої мовив сповненим нудьги голосом:
– Гроші не надто цікавлять мене, панове.
Мацейовський зробив над собою помітне зусилля, аби залишатись спокійним.
– Тоді, пане Ольховський, є сенс розповісти нам, що саме може вас зацікавити.
Семен зітхнув. Картина тихої заводі за стіною очерету, човен і оливковий бік лина перетворювались на нездійсненну мрію. І вона, ця картина, так реалістично вималювалась перед його внутрішнім поглядом, що він, тамуючи жаль, сказав:
– Навряд чи це в компетенції Адама Сенявського. У мене зустрічне запитання.
– Слухаю.
– Ви все розповіли?
– Я вас не розумію! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зімкнув пальці рук і уважно поглянув на співрозмовника.
– Я маю на увазі, чи справа стосується лише вбивства молодого Сенявського? – сказав він.
Мацейовський не відповів. Мовчали й решта візитерів.
– Отже? – повторив запитання Семен.
– Не лише убивства, – нарешті не витримав ротмістр.
– Тоді я волів би дізнатись про решту подій.
Мацейовський зітхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповів про нічний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.
– А це вже цікаво, – резюмував Паливода. – І ми підійшли до тієї причини, з якої я просив залишитись мого помічника. Що скажеш, Микито?
Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:
– Не потрібно знатися на окультизмі, щоб зрозуміти – староста зустрів лікантропів.
– Кого? – закліпав очима Мацейовський.
– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.
– Це маячня! – нервово засміявся Міхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не більше двадцяти років, проте щось було в його вигляді таке, що не пасувало молодій людині. Можливо, неприродна блідість, а можливо, хворобливий блиск очей. Втім, сам Мацейовський теж був блідим. Хоча й не настільки. Здоровим рум’янцем на щоках міг похвалитись хіба мовчазний Бенедикт.
– Нам уже остогидли трикляті вигадки про вовкулаків! – додав поручник.
– Лікантропи існують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – і це зовсім не маячня. Є безліч задокументованих свідчень.
– Це маячня! – у запалі повторив Міхай.
Мацейовський повернувся до нього й рішуче мовив:
– Міхаю, припини!
– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.
– Я наказав тобі