Берлін, 19 серпня 1919 року

      Ми повернулися з Бад-Пірмонта[20]. Там залишилося моє серце. Не думаю, що колись зможу знайти людину, яку покохаю одразу і за зовнішність, і за душу, як його — того, хто тепер володіє моїм серцем. Його ім’я — Д. Штроман, він з Вестфалії. Ми з ним зустрілися на вечірці й танцювали разом усі танці. Наступного дня він запросив мене на іншу вечірку, але мені не дозволили туди піти, через що я дуже засмутилася. Певно, йому було дуже нудно зі мною, бо все, що від мене можна було почути, це: «Спочатку мені треба запитати у матусі».

      За три дні до нашого від’їзду ми зустрілися знову і добре повеселилися, а потім зненацька, немов жартома, він заговорив про кохання до мене. Це було жахливо — мені довелося кепкувати з таких важливих для мене речей. Ми попрощалися, сміючись, і він запитав: «Ти згадуватимеш мене?» Більше я його не бачила. З очей геть — з серця геть! Імовірно, він отримав мого листа із запрошенням, але гадаю, що не приїде. Насправді я не хочу, щоб він приїздив. На курорті все простіше. Тут я постійно під наглядом Мутті, і йому буде нудно. Саме з ним уперше в житті я почувалася ніби заміжня жінка. Із іншими чоловіками такі думки у мене не виникали, але все одно потрібно якнайшвидше викинути це з голови. Ворожка сказала, що я познайомлюся з чоловіком під час наступної подорожі. Невже? У Шпрінгеберзі було 70 американців, вони винайняли увесь ресторан. Шпрінгебержці були шоковані тим, що ми намагалися з ними розмовляти. Мутті заборонила нам танцювати з ними, але серед них був один офіцер, і він не дав мені спокою, доки я не погодилася потанцювати з ним. Я все ще танцювала, коли увійшла Мутті. Вона почала з ними розмовляти, і з’ясувалося, що серед них є полковник, який знає дядечка Віллі, тож наступної миті я вже сиділа за столом із трьома ввічливими офіцерами та пригощалася морозивом і шоколадним печивом, що вони привезли з собою. Вони запитали про мою адресу та поцікавились, чи можна мене відвідати. На жаль, їхній пароплав вирушав о восьмій ранку. Цікаво, чи ж вони дотримають обіцянки писати мені?

      Усюди жебраки-інваліди. Молоді люди з омертвілими обличчями та спустошеними очима без натяку на будь-які почуття. Зігнуті постаті з порожніми штанинами та рукавами, що коливаються на вітрі. Непотрібні частини одягу пришпилені великими англійськими булавками – відзнаками їхньої хоробрості. На кожному розі, у кожній країні вони, переставляючи милиці та стукаючи по бруківці палицями, створюють ритм самотнього відчаю. В Англії вони торгують олівцями. У Франції – шнурками. У Берліні замість шарманщиків жебрають їхні мавпочки.