Берлін, 2 квітня 1917 року

      Нарешті я маю місце, де можу залишитися наодинці. Спеціально для мене було відремонтовано невеличке горище, що над ванною кімнатою. У мене тут великий килим, рожеві штори та електричне освітлення. Дуже затишно, особливо увечері. Я так чекаю на весну, на літо. Навіть попри те, що ми маємо цей великий особняк, тутешні пожильці виходять на вулицю лише для того, щоб подивитися, у що сьогодні вдягнені люди, та щоразу переймаються, чи ж вони самі достатньо гарно — та по-модному! — вдягнені. Ох, як було б чудово розлягтися зараз на траві у сукні з обтягненим ліфом та пишною спідницею у збірку, покласти руки під голову та просто мріяти. Я запитала у Мутті, чи можна мені поїхати до тант Тутон. «Не можна». Якщо б я сама була матір’ю, то для мене було б щастям, коли моя дитина веселиться та добре їсть, а не тоді, коли вона сидить у берлінському особняку та щось вчить зранку до вечора. Шкода, що я більше не закохана в Улле фон Бюлова. Тобто що не почуваюся, як тоді: ті почуття були такі приємні. Цілую тебе. Твоя Лені.

      13 квітня 1917 року

      Я ні в кого не закохана. Сьогодні ми отримали фотокартку дядечка Макса. Милий, милий дядечко Макс! Тепер, коли його цепелін збито, а він сам загинув, усі ми тільки й згадуємо, яким він був милим. Я гадаю, ця війна ніколи не скінчиться. Тепер у неї втрутилася навіть Америка! Певно, краще мені зупинитися та написати щось знову, коли я матиму якісь новини, про які варто писати. Наразі я чекаю на нове кохання.