Оденься для успеха. Искусство выглядеть стильно. Рейчел Рой
Читать онлайн книгу.
робити? Де вона знайде шкіру під час війни? Навіть якщо порізати чоботи Луї для верхової їзди – де взяти гроші, щоб сплатити шевцеві? Навіть їжі почало бракувати. Наразі найціннішою річчю для неї стали продуктові картки. Її дні проходили у довжелезних чергах, у сподіванні, що, коли нарешті підійде її черга, хоч щось ще залишиться у продажу.
Взимку 1916 року хліб пекли з брукви, м’ясний раціон за картками складався з кісток та тельбухів; масло, молоко та сир остаточно зникли з продажу; замість картоплі видавали жовту ріпу. Каву, невід’ємну частину життя берлінців, почали робити з жолудів та букового коріння. Поняття «ерзац» міцно увійшло в повсякденне життя, бо стосувалося безлічі нещодавно найбільш звичних речей. У робітничій частині міста, де жінки тягли додому будь-що їстівне, створювали общинні кухні. Там будь-хто міг за сорок пфенігів отримати літр рідкого супу, щоб нагодувати родину. Однак у фешенебельних районах Берліна, як і колись, процвітали ресторани, які забезпечував продуктами чорний ринок. Їх меню пропонували фазанів, соковитих печених гусей, хрустку підсмажену свинину, які завгодно овочі, шоколадні тістечка та безліч сортів морозива. Як і за будь-якої війни, найбагатші бенкетували, тоді як бідні порпалися у смітті, щоб нагодувати дітей.
Коли ж в обложеному місті почалася епідемія вбивчої «іспанки», Йозефіна зрозуміла, що настав час хапати дітей та бігти з Берліна. Прощатися з будинком у Шонеберзі було так само важко, як знову – і вже остаточно – прощатися з Луї: цього разу він ішов з їхнього життя назавжди. Тому вона – жінка, яка майже ніколи не дозволяла собі сліз,– тепер ридала за всіма втраченими дівочими надіями. А потім, повернувшись до минулого спиною, просто пішла геть. Треба було виконувати свої обов’язки.
Йозефіна зі своєю маленькою родиною оселилася у найманій квартирі за сотню кілометрів на південний захід від Берліна – у місті Дессау.
Дессау, 9 листопада 1916 року
О чверть на сьому я пішла прогулятися. Мені сказали, що Фріц був там о шостій. От мені везе! Я чекала, сподіваючись, що він прийде, але, звісно ж, він так і не з’явився. Якби він до мене підійшов, це було б чудово — бо Мутті у той час була в місті. Я побачила його пізніше, на уроці скрипки. Я щоразу приходжу на заняття ще до того, як він закінчить грати. Якби Герберт Гірш тільки знав про це. Це той хлопець, що впадав за мною в Гартсбаді. Він і сам був досить цікавим. А найцікавішим у ньому був гарячий поцілунок у темному холі, через що я тоді на нього розсердилася. Йому 14 років, але він поводиться наче сімнадцятирічний. Його батько — страшний старий єврей, Мутті вважає, що він може бути небезпечним. Добре, що я могла відволіктися на Герберта у Берліні, але водночас знайомство з ним наробило мені купу незручностей, бо він завжди стояв за дверима, чекаючи, щоб супроводити мене будь-куди, а я ж, звісно, не хотіла, щоб мене з ним бачили. Востаннє я бачила його, коли ми їхали з Берліна. У той день він проїжджав повз нас на велосипеді. У руках я тримала троянди, які мені подарувала на прощання тітонька Ельза, і я вдала, що отримала їх від залицяльника,