В життю, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,

      Та в поспіху їх безучасно лишаєш.

      Часом лиш попадесь лице характерне,

      Що взір поневолі до себе приверне.

      Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку —

      Найближча хвилина приносить розлуку.

      Та довго ще в тямці відтіль і відсіль

      Не раз визирає приязний профіль.

      Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі

      Чи в бою, чи в праці на рідному полі.

      Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,

      Здається, всі думи в душі його бачиш.

      Здається, все ясне, і гнів його й ласка, —

      Аж глянеш пильніше: все маска і маска.

      Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

      Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?

      Часом лиш припадок ту маску відхилить —

      Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?

      Чи знав я сю постать, чи бачив уже?

      Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»

      Профілі і маски – ось поле розлоге!

      Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

      І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

      Якби не поезії дивнії чари.

      Вона ті профілі хапа на льоту,

      Дає їм безсмертне життя, теплоту;

      Всі маски свобідно вона відхиляє

      І в душах, мов в книзі, вигідно читає.

      Укритеє щастя, мов мати дитину,

      Вона обгортає у теплу ряднину.

      Незримії сльози, що плаче душа,

      Вона поцілуєм своїм осуша.

      Вона так гарна, сяє так

      Святою чистою красою,

      І на лиці яріє знак

      Любови, щирости, спокою.

      Вона так гарна, а проте

      Так нещаслива, стілько лиха

      Знесла, що квилить лихо те

      В її кождіській пісні стиха.

      Її пізнавши,чи ж я міг

      Не полюбить її сердечно,

      Не відректися власних втіх,

      Щоб їй віддатись доконечно?

      А полюбивши, чи ж би міг

      Я Божую її подобу

      Згубити з серця, мимо всіх

      Терпінь і горя аж до гробу?

      І чи ж перечить ся любов

      Тій другій а святій любови

      До