Розвивайся ти, високий дубе,

      Весна красна буде!

      Розпадуться пута віковії,

      Прокинуться люде.

      Розпадуться пута віковії,

      Тяжкії кайдани,

      Непобіджена злими ворогами

      Україна встане.

      Встане славна мати Україна,

      Щаслива і вільна,

      Від Кубані аж до Сяна-річки

      Одна, нероздільна.

      Щезнуть межі, що помежували

      Чужі між собою,

      Згорне мати до себе всі діти

      Теплою рукою.

      «Діти ж мої, діти нещасливі,

      Блудні сиротята,

      Годі ж бо вам в сусід на услузі

      Свій вік коротати!

      Піднімайтесь на святеє діло,

      На щирую дружбу,

      Та щоби ви чесно послужили

      Для матері службу.

      Чи ще ж то ви мало наслужились

      Москві і ляхови?

      Чи ще ж то ви мало наточились

      Братерської крови?

      Пора, діти, добра поглядіти

      Для власної хати,

      Щоб ґаздою, не слугою

      Перед світом стати!»

      Розвивайся ти, високий дубе,

      Весна красна буде!

      Гей, уставаймо, єднаймося,

      Українські люде!

      Єднаймося, братаймося

      В товариство чесне,

      Най братерством, щирими трудами

      Вкраїна воскресне!

      З іспитової кімнати

      Вибіг лютий кандидат;

      Збіглось в сінях товариство

      І давай його питать:

      «Ну, а що, ти здав екзамен?

      Маєш вчительський диплом?»

      Він мовчить, лиш чорна хмара

      Висить над його чолом.

      Далі каже: «Ні, камраття,

      Правди нині не зійскать!

      Той професор зоології —

      То тиран і лютий кат!

      Три завдав мені питання,

      Як закон йому велить,

      Два я знав, не знав одного,

      І він смів мене спалить!

      – Був ти у саду? – питає.

      – Був, – говорю сміло я.

      – Бачив ти пчолу? – питає.

      – Бачив, – кажу сміло я.

      – Кілько ж ніг пчола та має?

      – Ніг я їй не рахував. —

      І за се одно питання

      Спік мене, бодай пропав!»

      Орел могучий на вершку сніжному

      Сидів і оком вдовж і вшир гонив,

      Втім, схопився і по снігу мілкому

      Крилом ударив і в лазур поплив.

      Та груду снігу він крилом відбив,

      І вниз вона по склоні кам’яному

      Котитись стала – час малий проплив,

      І вниз ревла лавина дужче грому.

      Так Котляревський у щасливий час

      Вкраїнським словом розпочав співати,

      І спів той виглядав на жарт не раз.

      Та був у нім завдаток сил багатий,

      І огник, ним засвічений, не згас,

      А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

      Жіноче