Чого являєшся мені

      У сні?

      Чого звертаєш ти до мене

      Чудові очі ті ясні,

      Сумні,

      Немов криниці дно студене?

      Чому уста твої німі?

      Який докір, яке страждання,

      Яке несповнене бажання

      На них, мов зарево червоне,

      Займається і знову тоне

      У тьмі?

      Чого являєшся мені

      У сні?

      В життю ти мною згордувала,

      Моє ти серце надірвала,

      Із нього визвала одні

      Оті ридання голосні —

      Пісні.

      В життю мене ти й знать не знаєш,

      Ідеш по вулиці – минаєш,

      Вклонюся – навіть не зирнеш

      І головою не кивнеш,

      Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

      Як я люблю тебе без тями,

      Як мучусь довгими ночами

      І як літа вже за літами

      Свій біль, свій жаль, свої пісні

      У серці здавлюю на дні.

      О, ні!

      Являйся, зіронько, мені

      Хоч в сні!

      В життю мені весь вік тужити —

      Не жити.

      Так най те серце, що в турботі,

      Неначе перла у болоті,

      Марніє, в’яне, засиха, —

      Хоч в сні на вид твій оживає,

      Хоч в жалощах живіше грає,

      По-людськи вільно віддиха,

      І того дива золотого

      Зазнає, щастя молодого,

      Бажаного, страшного того

      Гріха!

      Отсе тая стежечка,

      Де дівчина йшла,

      Що з мойого сердечка

      Щастя унесла.

      Ось туди пішла вона

      Та гуляючи,

      З іншим, своїм любчиком,

      Розмовляючи.

      За її слідами я,

      Мов безумний, біг,

      Цілував з сльозами я

      Пил із її ніг.

      Наче потопаючий

      Стебелиночку,

      Зір мій вид її ловив

      На хвилиночку.

      І мов нурок перли ті

      На морському дні,

      Сквапно так мій слух ловив

      Всі слова її.

      Отсе тая стежечка

      Ізвивається,

      А у мене серденько

      Розривається.

      Залягло