Серед поля край дороги

      Стародавній хрест стоїть,

      А на нім Христос розп’ятий

      Висів тож від давніх літ.

      Та з часом прогнили гвозді,

      Вітер хрест розхолітав,

      І Христос, вгорі розп’ятий,

      Із хреста на землю впав.

      Тут сей час трава висока,

      Що росла вокруг хреста,

      Радісно в свої обійми,

      М’яко прийняла Христа.

      Подорожники й фіялки,

      Що там пахли з-між трави,

      Звились, мов вінець любови,

      У Христа край голови.

      На живім природи лоні,

      Змитий з крови, ран і сльоз,

      Серед запаху і цвітів

      Сумирно спочив Христос.

      Та якісь побожні руки

      Спать Йому там не дали

      І, хрестячись, з-поміж цвітів

      Знов угору підняли.

      Та, нових не мавши гвоздів,

      Щоб прибити знов Христа,

      Хоч з соломи перевеслом

      Прив’язали до хреста.

      Так побожні пересуди,

      Бачачи за наших днів,

      Як з старого древа смерти,

      Із почитання богів,

      З диму жертв, з тьми церемоній,

      Із обмани, крови й сльоз —

      Словом, як з хреста старого

      Сходить між людей Христос,

      І як, ставши чоловіком,

      Ближчий, вищий нам стає

      І святим приміром своїм

      Нас до вольности веде, —

      Силуються понад людськість

      Будь-що-будь піднять Христа

      І хоч брехні перевеслом

      Прив’язати до хреста.

      Я бачив дивний сон. Немов передо мною

      Безмірна, та пуста і дика площина,

      І я, прикований ланцем залізним, стою

      Під височенною ґранітною скалою,

      А далі тисячі таких самих, як я.

      У кождого чоло життя і жаль порили,

      І в оці кождого горить любови жар,

      І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

      І плечі кождого додолу ся схилили,

      Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

      У кождого в руках тяжкий залізний молот,

      І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

      «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

      Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

      Бо вам призначено скалу сесю розбить».

      І всі ми, як один, підняли вгору руки,

      І тисяч молотів о камінь загуло,

      І в тисячні боки розприскалися штуки

      Та відривки скали; ми з силою розпуки

      Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

      Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

      Так наші молоти гриміли раз у раз;

      І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;

      Хоч не одного там калічили ті скали,

      Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

      І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

      Ні пам’яти в людей за сей кривавий труд,

      Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

      Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

      Як наші кости тут під нею зогниють.

      Та слави людської зовсім ми не