«Слухай, Цілля[117], слухай, Ада[118],

      Дому мойого відрада,

      Каже Божий глас:

      Хто над Лемехом глумиться,

      На нім Лемех буде мститься

      За раз – сім раз.

      А хто Каїнів убійця,

      То на тім сам Бог помститься

      Сімдесят сім раз».

      Раз по раз, мов безумний, він співав

      Сю пісню. Вже зійшлось усе село

      На вість тривожну. Всі широким кругом

      І трупа, і убійцю обступили.

      Вкінці немов прокинувся дід Лемех

      І, голову підвівши, наче сонний,

      Промовив: «Що, чи є тут хто при мні?»

      «Ми всі тут, діду!» – загула громада.

      «Так плачте, діти! Се наш предок Каїн,

      Проклятий Богом за убійство брата

      І семикрат проклятий ще за те,

      Що наблизивсь до нашої оселі

      І смерть приняв із моїх рук! Та смерть

      На нас прокляття Боже навела

      І пімсту на дітей і внуків ваших!

      Тож плачте, діти! Плачте над собою!

      А сього трупа, се прокляте тіло,

      Не доторкаючись, похороніть,

      Щоб світу Божого він не поганив,

      Щоби на нього сонце не гляділо,

      Щоб звір, його наївшись, не сказився

      І птиця, наклювавшись, не здихала!

      Зносіть каміння і, немов собаку,

      Прикиньте ним його, піском засипте

      І обсадіть тернами! Най повік

      Прокляте буде місце, де поліг він!»

      І кинулась громада з диким криком

      І стогоном прикидувать камінням

      Мерця. А він лежав, немов дитя,

      Вколисане до сну, простягши руки,

      З лицем спокійним, ясним, на котрому,

      Здавалось, і по смерті тліла ще

      Несказана утіха і любов.

      Та швидко купою каміння труп

      Покрився; кинений ізблизька камінь

      Розбив всю чашку, сплющив до землі,

      Похоронив навіки під собою.