На обриві скальному; накопав

      Її коріння і, ополоскавши

      В воді, поїв, а решту про запас

      Сховав. Отак перепочивши день,

      Пустився далі. Ховзаються ноги

      По мху твердім, натужуються жили,

      Повітря ллєсь у знемощілу грудь,

      Мов олово холодне, огнянії

      Колеса крутяться перед очима,

      І вітер чимраз дужчий, холодніший

      Проймає. Наче муравель, повзе

      Угору Каїн, ба, ще й муравлю

      Завидує: йому байдуже вітер,

      Байдуже обриви стрімкі й ховзькі,

      Байдуже втома!

      Ось убога, сіра

      Минулась зелень – всюди голі скали,

      Мертві, грізні. Життя тут ні сліду,

      Лиш вітер свище та орел часом

      Скиглить та шарпає свою добичу.

      Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.

      Тут смерть на кождім кроці розставляє

      Сто вартових, захланних на добичу:

      І дощ, і сніг, і вітер, сонця блиск,

      Орли й каміння – все тут з нею в змові.

      Аж ось одного дня – вже вечоріло,

      Як Каїн став на самому вершку —

      Скелет нужденний, ранами покритий,

      Продроглий весь і ледве що живий.

      Останніх сил добувши, став на голім

      Леді. Куйовдили вітри могучі

      Його волосся, рвали драну одіж,

      І кров морозили у жилах. Каїн

      Не чув нічого, весь остаток сили,

      Всю душу він зосередив в очах

      І очі ті послав у даль безмірну,

      Туди, де в пурпуровому промінні

      Купавсь величний, ясний «город божий».

      І що ж побачив в ньому?

      Пусто скрізь,

      Лиш дерева самотні сумовито

      Шепочуть листям та квітки чудові

      Хитаються на стеблах. А крім них,

      Ані душі живої, ані звука.

      Та ні! Посеред раю, на майдані

      Два дерева найвищі, найпишніші.

      О, Каїн добре знав ті дерева

      Із оповідань батька! Се направо —

      То дерево життя: небесний грім

      Вершок його розтріскав, розколов

      Весь пень його до самої землі,

      Та не убив його живої сили!

      Воно росте, пускає гілля вшир,

      Пускає пасиння нове довкола!

      А те наліво – дерево знання

      Добра і зла. Під ним клубиться гад,

      А на гілках його багато плоду

      Понависало. Плід той так блищить,

      Манить, ясніє, душу рве до себе!

      Та ось повіяв вітер, і, мов град,

      Посипались плоди оті на землю

      І всі відразу попелом розсілись,

      Огнем розприсли, розлились смолою!

      І бачить Каїн далі: в млі рожевій

      Щось зароїлось легке, прозірчасте,

      Мов комашня. Придивлюєсь – се люди!

      Се тисячі людей і міліони,

      Мов пил, вітрами звіяний, кружаться,

      І тягнуть, тягнуть походом безмірним.

      І всі круг дерева знання товпляться,

      Всі рвуться, топчуться, падуть, встають

      І