Мов слабий в гарячці

      Якусь безумну почуває розкіш

      У власних ранах ритись, так і Каїн

      Не міг від того виду відірватись,

      Що все нутро його бентежив, в серці

      Клубами піднімав кипучу злість,

      Розпуку й жаль. Здавалося йому,

      Що півдуші в нім гнівно рветься пріч,

      А пів без пам’яті, мов нетля в жар,

      Летить туди, до брам хрустальних раю.

      Аж ось потало сонце, і нараз,

      Немов собака, спущена з припону,

      Наскочила на землю пітьма чорна,

      І вид чудовий щез в далекій далі,

      В знесиллі Каїн на пісок упав,

      Щоб ніч пробути. Дикий звір пустині

      Його не страшив: божеє клеймо,

      Наложене на нього, гнало геть

      Від нього всяку твар, усяку смерть,

      Та гнало геть і сон, і супокій.

      Всю ніч, мов риба в сіті, на піску

      Холодному він кидався і бився.

      А як на сході сонце запалало

      І озирнуло степ – в піску найшло

      Глибокий видолинок, де спав Каїн.

      А він уже віддавна був в дорозі —

      Ішов на захід. Щось тягло його

      Туди, хоч учорашній вид чудовий

      Скривала сива мгла, що залягла

      Густою лавою піввидокруга.

      Чого йому туди? Він сам не знав.

      Нічого там не ждав, не надіявсь,

      А все ж ішов. Так журавель, почувши,

      Що ген за морем, в північній країні,

      Весна зблизилась, – розпускає крила

      І, пісню дзвонячи, летить туди,

      За сотні миль, не дбаючи на бурі,

      На морські вали й хитрощі стрільців.

      Весь день у млі бродив він, наче в морі.

      Аж вечором розвіялась вона,

      І на хвилину заходяче сонце

      Вказало знов вчорашній вид чудовий:

      Хрустальні