Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,

      Глибоко грузнучи в піску пустині,

      По будяках ранив до крови ноги,

      І все на захід прямував.

      Як довго

      Спішив отак – хто знає. Бачилось

      Йому, що, може, й сотні літ. Усе

      Минувше, мов потоплена країна,

      Помалу западало в забуття;

      Остались тільки, як далеко взад

      Міг пам’яттю сягнути, спомини

      Отсеї дивної вандрівки.

      Врешті

      Дійшов до цілі. Вечір був бурливий.

      І сонце вже за хмари закотилось,

      Коли, продроглий, хорий і нещасний,

      Під райською стіною станув Каїн.

      Весь низ її вже в пітьмі потонув.

      Далеко десь, неначе під землею,

      Грім гуркотав, і вітер за стіною

      Стогнав і плакав. Чи та ніч бурлива,

      Чи втома се вчинила, що в тій хвилі

      Якимсь немов спокійним чувся Каїн,

      І перший раз по смерті брата він,

      Як те дитя до мами, притулившись

      До зимної стіни, заснув сю ніч.

      Та супокою й тут він не найшов,

      І сни страшні всю ніч його томили.

      Він кидавсь, і кричав, і криком своїм

      Глушив могуче вітру завивання.

      А рано вставши, був немов розбитий,

      Ще більш нещасним чув себе, ніж досі.

      Холодний ранок був, все небо скрізь

      Засунулося хмарами й лило

      Дощу потоки. Наче сіре море,

      Тяглась пустиня в безконечну даль,

      Понура, в своїй величі грізна.

      А обіч, доки видко, одностайна

      Стіна, гладка мов лід, і височенна,

      Здається, аж до неба – ні проходу,

      Ні брами, ні наріжниць, – рівно-рівно

      Біжить вона, мов світ увесь надвоє

      На віки вічні перерізать хоче.

      А на межі двох велетнів таких —

      Пустині і стіни – він, Каїн, сам,

      Слабий, дрібненький, як ота комашка!

      Та ні, комашка ще щаслива! В неї

      Є крила, їй піднятись можна вгору,

      На верх стіни, заглянути у рай,

      В ту первісну, щасливу вітчину!

      Комашці підлій можна! А йому,

      Царю всіх творів, дідичеві раю,

      Йому