Повертаюсь до стійки, стаю ближче до п’яної дівчини. Отримавши необхідну дозу алкоголю, я почуваюся набагато краще, руки вже не тремтять. Усміхаюся, вона уважно мене оглядає з голови до п’ят, похитуючись на табуреті.

      – Не хочеш чогось випити? – мовлю їй привітно, ніби ми вже знайомі.

      У її затуманених очах спалахнув подив. Дівчина змусила себе випрямитись і тепер уже не спиралася на стійку.

      – Ром із колою, – відповіла вона мені. До неї знову повернулася розв’язність; відвернувшись від мене, вона починає стукати пальцями по бару.

      Поки замовляю напої, вона вдає, що перевіряє щось у телефоні. Мені видно екран – навмання гортає застосунки та повідомлення.

      – Я Роб, до речі, – кажу їй.

      – Чарлі, – відказує вона. – Проте всі мене кличуть Чарльз.

      – Тутешня? – запитую.

      – Народилась і виросла в Кемборні, – повертається до мене. – Але зараз із сестрою мешкаємо тут. – Її очі схожі на язик ящірки, яким вона намагається мене вжалити, думаючи, що я не помічаю. – Ти, мабуть, ніколи й не чув про Кемборн?

      – Шахти, правильно?

      – Саме так. Радше залишки. Батько працював у шахті, доки її не закрили. – Вона розповідає, і я помічаю характерний акцент. Спадна інтонація, м’яка вимова гортанного «р».

      – А ти?

      – Лондон.

      – Лондон. Прекрасно.

      – Ти знаєш Лондон?

      – Була там один чи два рази, – промовляє вона і знову відводить погляд в інший бік бару, глибоко затягується.

      Вона молодша, ніж мені здавалося, близько двадцяти п’яти. Мідне волосся, ще дитячі риси обличчя. У ній ховається щось божевільне, щось, чого я не можу розгледіти, воно десь затаїлося за алкоголем та розмазаною косметикою навколо очей. Тут, у «Контрабандистах» їй не місце, здається, вона втекла з весілля і врешті-решт опинилась у цьому барі.

      – Тут у відпустці?

      – Типу того.

      – Подобається Тінтаґель? – запитує вона.

      – Я тільки сьогодні приїхав. Піду до замку завтра. Зупинився в готелі поруч.

      – Значить, тут уперше?

      – Так.

      Це брехня, бо я не можу розповісти їй, що ми вже були тут раніше. Нас троє в кінці дощового літа – закутані від вітру, у дощовиках на шорти. Пам’ятаю, як Джек гасав по траві біля стоянки і який наляканий вигляд мала Анна. «Тримайся за руку, Джеку, тримайся за руку», – аби він не підійшов занадто близько до краю. Пам’ятаю, як ми піднімалися крутою звивистою стежкою до верху обриву, а тоді погода раптово змінилась, майже як у біблійних історіях: дощ ущух, хмари розвіялись, і з’явилася веселка. «Веселка, веселка!» – кричав Джек, перестрибуючи з ноги на ногу, листя танцювало довкола нього, як вогники. А потім, ніби хтось до нього доторкнувся чи щось прошепотів на вухо, він стояв непорушно і вдивлявся в смужку світла, що пронизувала хмари, поки веселка танула серед блакиті неба.

      – Усе гаразд?

      – Що? Так,