Небо належить нам. Люк Оллнатт
Читать онлайн книгу.
ми повернулись до стоянки, а ти впав в ожину й подряпав себе. обидві руки, татусю, обидві руки, маленькі червоні подряпини на твоїх долонях. я поцілував твої пальці, аби втамувати рани, ти огорнув мене обіймами, пригорнувшись обличчям до шиї. я пам’ятаю, я ніколи цього не забуду. твої поцілунки, як таємничий шепіт. мідне ластовиння на твоєму обличчі. твої очі, теплі, як мілина.
Частина ІІ
– Ти не схожий на комп’ютерника, – зауважила вона.
Уже трохи підхмелений, я завів з нею бесіду біля барної стійки студентського пабу в Кембриджі. Саме закінчились іспити, і в муках очікування результатів спливав лінивий, обцілований сонцем час, що забирав останні дні студентства.
– Бо в мене нема портфеля і футболки «Володар перснів»?
Вона усміхнулась. Не безсердечно, а з розумінням, ніби з неї теж так кепкували. Коли вона повернулася спиною до стійки, я мигцем поглянув на неї. Невеличка, охайно прибране з обличчя темне волосся. Різкі риси обличчя, пом’якшені блідою шкірою.
– До речі, мене звати Роб.
– Анна, – мовила вона. – Приємно познайомитись.
Я ледь не розсміявся. Так формально, навіть не був певен, чи вона не жартує.
– То що ти вивчаєш? – пробурмотів, намагаючись дібрати слова.
– Економіку, – відповіла Анна, скоса глянувши на мене крізь окуляри.
– О, круто.
– Ну, то ти повинен сказати, що я не схожа на економіста.
Поглянув на її охайно зачесане волосся, таке чорне й блискуче, що, здавалось, у ньому можна побачити своє відображення. Її напхана книжками сумка лежала прикріпленою ремінцем до ніжки стільця, на якому вона сиділа. Я усміхнувся.
– Що?
– Але ти схожа, – сказав їй. – Проте в хорошому сенсі.
Її очі заблищали, Анна відкрила рота, ніби надумала щось сказати, щось таке, що її забавляло, проте передумала.
Я знав, що вони приятелюють із Лолою, – іменинницею, чий день народження ми якось святкували. Хоч і не скажеш, що вони подруги. Скажена гіпі Лола, яка полюбляє розповідати всім, що її назвали на честь пісні гурту Kinks[2], і завжди її співала на прохання. Лола зі славою дівчини, яка роздяглася догола на випускному.
І ось ця Анна, з її практичним одягом та міцним взуттям. Я бачив її якось на території університету з музичним інструментом за спиною. Він не звисав недбало з плеча, а був обережно та надійно прикріплений. Здавалось, вона завжди йшла з чітким наміром, ніби поспішала на дуже важливу зустріч.
– Що робитимеш зі своєю комп’ютерною наукою? – запитала вона.
Дещо спантеличений, я поглянув на друзів біля грального автомата, не знаючи, як відповісти на питання, яке, мені здавалось, зазвичай лишають для тих, хто вивчав історію античності. Щось в Анні було з едвардіанської доби[3] – чітка артикуляція голосних і приголосних. Вона говорила й поводилась точнісінько як героїня роману Енід Блайтон[4]. Дещо манірна й чемна дівчинка.
– Карти, – відповідаю.
– Карти?
– Онлайн-карти.
Анна
Едвардіанська епоха – період правління короля Едуарда VII (1901–1910 рр.), іноді до неї долучають і кілька років після його смерті, що передували початку Першої світової війни.