Небо належить нам. Люк Оллнатт
Читать онлайн книгу.
чи то дійсно жарт.
– Добре. Аж відлягло. То ви з Лолою теж друзі?
– Десь так. Ми познайомились на останньому курсі. Сусіди по коридору.
– Ясно, – мовила Анна. – Отже, це ти той Роб.
Той Роб. Я намагався пригадати. Накоїв чогось, коли ковтнув зайвого? Пам’ятаю, як теревенили з Лолою на вечірці у Фез кілька семестрів тому. Вона розповідала про своє виховання в Кенсінгтоні, як про якесь прокляття, дзвіночок на шиї прокаженого. І, хоча тоді від неї я втомився і Лола здалась мені дещо занудою, не думаю, що я повівся з нею грубо.
– Той Роб? – запитав я, нервово всміхаючись.
– Та ні, просто Лола згадувала тебе, – відказала мимохідь Анна, намагаючись знову привернути увагу бармена. – Говорила, що ти ледь не комп’ютерний геній, справжній вундеркінд, і до того ж не з заможних. – Вона зітхнула на словах «не з заможних», і на її обличчі з’явився глузливий вираз. – Вона казала: як прекрасно, що ти отримав змогу вчитись тут, як і решта нас, – мовила Анна з легкою насмішкою.
– Та вона сама люб’язність, – відказав я усміхаючись. – Хороша гра.
– Прошу?
– Хороша гра.
– Що ти маєш на увазі?
– Так кажуть у футболі, коли гравець вдало відіграв матч.
– Он воно що. Пробач, я не стежу за спортом. – Вона так це мовила, ніби це була одна з категорій вікторини.
У пабі збиралося дедалі більше люду, вони штовхали нас ближче одне до одного. Час від часу ми торкались одне одного руками. На шиї в Анни була маленька родимка у формі серця. Якусь мить я завмер, дивлячись на ніжний виступ на її шкірі, аж тут її очі перехопили мій погляд.
– І як ви познайомилися з Лолою? – поспіхом запитав, відвівши погляд.
– Разом ходили до школи, – пробурмотіла Анна, ніби думала про щось інше.
– Родін?
– Так.
Я здогадувався, що Анна належить до еліти, але щоб так…
– А ти?
– А що я? – запитала вона. Голос звучав різко, ніби вона захищалася.
– Ну, після того, як закінчимо універ.
– Бухгалтерська справа, – без роздумів відказала вона. – У мене п’ять пропозицій у Сіті, до кінця тижня прийму рішення.
– Нічого собі, класно.
– Нічого класного. Це лише те, що я роблю. Точніше, зроб-лю. – Вона злегка всміхнулась. – Нам що, сьогодні так і не світить випити?
– Мабуть, ні. Точно не зараз. – Я кивнув у бік групи чоловіків у футболках для регбі. На одному навіть була лише спідня та захисні окуляри.
– Маєш рацію, – відказала Анна й відвернулася. Раптово здалося, що їй більше не цікаво, і я навіть уявив, як вона пробирається назад до друзів, не лишаючи шансу ще раз її побачити.
– Може, кудись сходимо? – запитав я.
– Так, – промовила вона без вагань. Відповідь така швидка, що мені здалося, вона мене не зрозуміла.
– Я маю на увазі…
– Вибач, – каже вона, – можливо, я неправильно зрозуміла, але думала, ти запрошуєш мене на побачення.
– Так і є, – нахиляюся трохи ближче, аби краще її чути серед музики.
– От і добре. – Вона знов усміхається. Від неї пахне милом