Небо належить нам. Люк Оллнатт
Читать онлайн книгу.
навчився говорити, йому подобалася висота. Спочатку це був верх сходів, горище, потім пішли високі будівлі, пагорби, обриви – будь-яке місце, де є вигляд згори.
Ми ходили на Парламент-Гілл і дивились на Лондон. Джек сидів у мене на плечах і стукав мене малими п’ятами в груди. Я показував рукою будівлі, що вимальовувалися перед нами: Радіовежа, хмарочос «Огірок», вежа Кенері-Ворф.
Коли він підріс, почав друкувати собі зображення хмарочосів: Бурдж-Халіфа, Тайбей 101, Шанхайська башта, вежі Петронас, а потім вішав їх на стіну навколо ліжка. Казав, що підніметься на всі.
На оглядовому майданчику Монумента не було нікого, крім нас, і мене здивувало, наскільки ж він вузький – невеличкий прохід довкола колони, огороджений металевою сіткою, вкриті розсипчастою білою штукатуркою стіни.
– Як сьогодні школа? Щось вивчив?
На ньому були сірі шкільні штани та зелена сорочка-поло Початкової школи Емберлі.
Джек не відповів, був занадто зайнятий, розглядаючи щось поза огорожею.
– Джеку?
Він зітхнув, як підліток:
– Математика, читання, письмо й фізкультура, – випалив він і підвів очі на мене. – Тату, чому він називається Монумент?
– Пам’ятаєш, я розповідав тобі про велику лондонську пожежу?
– У давнину?
– Так, у давнину. Його побудували, аби люди про неї пам’ятали.
– Навіщо?
– Тому що люди так іноді роблять. Вони будують щось, аби інші пам’ятали.
– А чому була пожежа?
– Вона почалась саме тут, одразу за рогом, а в давнину багато будівель були дерев’яними.
– І їм довелось відбудовувати всі будинки заново?
– Так.
– Кльово.
Джек спробував ще раз визирнути з-за огорожі. «Кльово». Щойно він пішов до школи, усе стало кльовим.
– Хочеш, я тебе підніму? – запитав його. – Так ти зможеш більше розгледіти.
– А я не завеликий?
– Ти, звісно, великий, але ще не настільки, – відповів йому і посадовив на плечі. Відчував, як Джек крутить головою, вовтузиться своїми малими стегнами, торкається моїх грудей малими ніжками.
Ми підійшли ближче до краю і подивилися на схід уздовж річки. Серед сірого пробивалось кілька кольорових плям: смужка зелених дерев уздовж північного берега та клаптик червоного асфальту дитячого ігрового майданчика між двома будівлями.
– Татусю, подивись. Я бачу Тауерський міст.
– О, так, звісно ж, бачиш. Хочеш зробити кілька кадрів? – Він серйозно закивав головою, і я відчув, як Джек смикнув рюкзак і обережно дістав фотоапарат.
Він почав фотографувати, я відчував, як він крутиться, аби зловити найкращий кадр. Джек любив фотографувати згори, найкращі світлини ми друкували й поповнювали його колекцію над ліжком. Ранкові промені у вікні його кімнати. Вихідні в Дорсеті, білий маяк на тлі пурпурового неба. Краплі дощу на скляному даху Кенері-Ворф.
Джек не рухався, сидів собі спокійно на моїх плечах. Я подумав, мабуть, щось сталось, і поглянув на нього – Джек тихенько вмостився й уважно розглядав місто, як старий йомен, що оглядає свої землі.
Джек