Небо належить нам. Люк Оллнатт
Читать онлайн книгу.
то потроху підкидали, і м’яч летів зі свистом.
У Джека саме з’явився новий велосипед «Людина-павук» зі щитком від вітру та пістолетами з обох боків, і йому дуже хотілося його випробувати. Оскільки знайти рівну доріжку, та ще й без людей, біля Парламент-Гіллу було важко, ми поїхали до парку Гемпстед-Гіт.
Я спостерігав, як Джек видирається на пагорб, ще трохи замалий для велосипеда. Як швидко змінилось наше життя. Йому було п’ять – хлопчина нівроку, як сказав би мій батько. Лишились у минулому вигнуті ніжки й перші кроки, дитячий лепет. Тепер настав час бібліотечних книжок і батьківських вечорів, де ми намагались переконати Джека, що театральний гурток після занять дійсно цікавий.
– Може, туди? – запитав я, коли ми знайшли рівну ділянку.
– Гаразд, – відповів Джек і перекинув ногу через раму.
– Хлопці, ні, – заперечила Анна. – Тут занадто круто. Я думала, ми знайдемо щось рівніше.
– Це і є рівніше, – відказав я.
– Тут нормально, мамо, – додав Джек.
Анна задумалась, уважно оглянувши доріжку.
– Мені так не здається. Вона надто крута.
Джек зітхнув і закотив очі – навчився в когось у садку.
– Нумо, Джеку, – мовив я йому, – ходімо трішки далі.
– Добре, – погодився Джек і почав штовхати велосипед угору по пагорбу.
Вийшли на рівну ділянку на вершині й побачили хлопчика на триколісному велосипеді разом із занепокоєним батьком, що біг за ним.
– Тут наче нормально, – сказав я.
Анна мала схвильований вигляд.
– Гаразд, – погодилась вона, перевіряючи місцевість. – Але будь уважним, Джеку.
Джек застебнув ремінець на шлемі, як пілот винищувача, і рушив униз доріжкою, оминаючи перехожих. Я біг поруч і всміхався, світився від гордощів. Це нагадувало сцену з кінострічки: шелест дерев, яскраві відблиски.
Я відчув, що хтось торкається моєї руки, і зрозумів – то Анна. Спочатку мені здалося, це від хвилювання, аби будь-якої миті підхопити і врятувати Джека, але потім зрозумів, що вона усміхається. Щаслива, відпустила його крутити педалі вниз по схилу.
Джек збавив швидкість перед невеликим схилом, я біг позаду і трохи його підштовхнув, торкаючись сидіння, саме так колись робив тато. Його сповнені гордості радісні привітання, коли я вперше проїхався на велосипеді по нашому району.
– Ти чудово впорався, Джеку, нічого собі! – привітав я, коли він вправно зупинився.
Джек зліз із велосипеда й переконався, що пістолети стріляють.
– У нього добре виходить, – мовила Анна.
– Ще б пак.
– Можна мені ще? – запитав Джек, затягуючи шолом.
– Звісно, можна.
Джек знову виліз на велосипед і почав нарізати кола, оминаючи пні серед трави. Ми з Анною теревенили, не звертаючи на нього уваги, аж раптом Джек, замість того щоб повернути, помчав прямісінько в дерево.
Анна заверещала, і ми кинулись до нього. Сторопілий, він лежав на землі.
– Усе