Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
Відбере і питати не стане. Такий довід Гримайла переконав.
І ось цей день настав.
Після четвертого кубка Гримайло почав мугикати якусь свою скельну пісню, від чого в лабораторію примчало кілька гномів і повітруль – довідатися, що трапилось. П’ятий кубок налаштував чудище на меланхолійний лад, і він став скаржитися на своє життя. Мовляв, усе те сидіння в камені йому вже поперек горла. Інша річ – Той Що Греблі Рве! Хоч час від часу може душу відвести… Не згадуючи вже про Перелесника… Шостий кубок поставив крапку на балакучості Гримайла. Він схилив голову на груди і сповз із крісла на підлогу. Проте Захар, про всяк випадок, влив йому в рота ще й сьомий…
Дорога до таємниці була вільною.
Відхиливши лівою рукою гобелен з драконом, вигаптуваним золотом, Захар поклав десницю на товсту бронзову клямку. Натиснув, тамуючи подих, ладен миттєво відстрибнути вбік у разі небезпеки. Але цього разу ще минулось… Важкі двері подалися напрочуд легко, відкриваючи перед очима парубка кам’яні сходи, що досить полого вели кудись у глибину гори.
На якусь мить Захар завмер непорушно. Одна справа – прочинити шпарку в таємничих дверях і, коли щось не так, одразу ж затраснути їх щільно. Мовляв, я нічого не бачив, нічого не відаю… Зовсім інша річ – коли доведеться увіпхатись, так би мовити, з головою. Тут уже не розведеш руками, не скажеш, що ненароком, якщо упіймають. Парубок навіть сіпнувся назад, але цікавість таки взяла верх над обережністю.
– Я лиш трішки спущуся й одразу – назад, – прошепотів до самого себе, додаючи собі ж духу.
Сходинка по сходинці, крок за кроком Захар обережно посунув вниз. Світла на сходах якраз вистачало, аби не перечепитися за власні ноги. Якби парубок мав таку ціль, то певно налічив би вже не менш як сто сходин, перш ніж затримався удруге. Сходи, що з прочинених дверей видавалися не надто довгими, насправді виявилися просто безконечними. І Захар знову замислився над тим, чи варто пертися й далі? Сказано ж бо: не відаючи броду… Але він уже зайшов надто далеко, аби вертатися, нічого не довідавшись. Та й примарливе світло в кінці тунелю було яскравішим – замість зеленуватих променів у ньому з’явилося більше червоних. Але не зловісних, як ото у відблисках пожежі, а скоріше лагідних, наче липневий захід сонця.
Нарешті кам’яна «драбина» таки скінчилась, і Захар опинився у ще одній печері (увесь замок був, по суті, не чим іншим, як однією велетенською печерою), однак уже не такій просторій, бо при бажанні, підстрибнувши, можна було досягнути руками склепіння. Ця зала вже нічим не вирізнялась, викликаючи в уяві скоріше аскетичну келію, житло самітника, ніж один з апартаментів всемогутньої Володарки Долі.
Зрештою, це були ніби ще одні сіни, бо окрім сходів, що привели сюди Захара, виходило до неї ще двоє дверей, ліворуч і навпроти. Коли б не… Тільки-но призвичаїлись очі парубка й до цього освітлення, побачив він, що, майже заховавшись у дальньому правому кутку, прикипів до стелі величезний сталактит. Кам’яною бурулькою навис над глибокою, може, тривідерною чашею,