Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
Все те прядиво так переплелося поміж собою, що годі було й намагатися взяти якийсь один моток, аби не виплутувати його із сотні інших. Там-сям поміж звичної вовни виглядали різнобарвні шовкові й якісь блискучі ниті. Похитав Захар осудливо головою та й зачинив двері до комори. Навіть серед найближчих родичів не заведено без господаря по кліті вештатися.
Останні двері вели саме в конюшню.
Лиш прочинивши їх, Захар відразу вловив характерний, лише для кінських стійл запах. А далі й побачив те, про що мріяв.
Боже, який то був кінь! Масті білосніжної, мов саван! Од кінчиків вух і до копит. А грива і хвіст – ще біліші. Так виглядає світлішим новий сніг на уже злежаному. Зате ж очі – мов дві розпечені вуглини! Змій, а не кінь! Видається, що ось зараз дмухне полум’ям з ніздрів… Навіть стійло для нього – не з якихось там жердин чи брусів, а видовбане в суцільному граніті.
З острахом парубок позадкував у двері. Бо хоч лебедину шию скакуна оповивав такий ланцюг, що й трьох бугаїв здержав би, Захар відчував: припона лусне вмить, лишень білаш схоче звільнитися та вийти назовні. Ну а потрапити під його копита – вірна смерть…
– Так ось де ти… – почув Захар несподівано голос у себе за плечима й аж холодним потом облився. – Ой, не доведе тебе до добра надмірна цікавість… Усе встиг роздивитися?
Захарові відлягло від серця, бо в словах Морени чулася скоріше веселість, ніж осудлива нотка. Ковтнувши клубок, що не знати коли й зібрався в горлі, парубок спромігся витиснути з себе лише кілька слів, з останніх сил намагаючись не виказувати свого переполоху.
– Оце кінь, пані! Оце кінь!! На такому й справді, окрім бога, і їздити нікому не вільно! Смертному до такого змія і приступитися страшно.
– От і добре, що страшно. Менше охочих буде його осідлати. А щоб ти знав, той, кому б це вдалося, непереможним стане. Весь світ підкорити зможе, якщо у сідлі втримається.
Захар лиш очима закліпав.
– Дивися мені, не пхайся сам! Ти не воїн, хоч хоробрості, а більше – нерозважливості, тобі не позичати. Воїном треба народитися… та й воїнові він без чарівної вуздечки в руки не дасться. І кожен, хто без Перунового сідла проїхатися на ньому спробує, в ту ж мить загине. Розумний ти парубок, велика поміч од твоїх знань може людям вийти. Та й моєї праці шкода. Тож або обіцяй мені, що більше ніколи сюди не поткнешся, або на цьому й розпрощаємося.
І чути було, що цього разу Морена не схильна жартувати. Що ж залишалося робити Захарові? Мусив пообіцяти… А коли виходили, затримався ще перед сталактитом.
– Пані, якщо твоя ласка, скажи, чому вода, яка натікає з гори у цю чашу, така важка і гірка? Я навіть не краплину, слід по ній скуштував, а й досі уста терпнуть.
– Вода? – перепитала Морена. – То не вода, то горе людське. Сльози криваві, мука нестерпна. Тому й гірка. Того й важка.
Почувши таке, Захар аж сахнувся на крок.
– Те, що чуже горе важким та гірким видалося тобі, тішить мене. Бо не кожному воно таким