Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
до слів! Коли цей Найда буде доступний для наших слуг? Щоб можна було знищити його.
«Уночі перед Різдвом Єдиного. 8729 року. Поблизу Галича. Ймовірність смертельного кінця – 50/50»
– А пізніше?
«Ймовірність знищення падає. Зростає шанс перевербувати його на ваш бік»
– Зрозуміло…
Велес відняв долоні й закрив Книгу, навіть не поцікавившись, що там ще висвітилося у віконці.
– Отже, зима… Хто у тебе є в Галичі?
– Вовкулака, відьма…
– Для одного немовляти повинно вистачити… Я так думаю. А от що стосується Коня, то нехай Перун цього разу вже не покладається на ворожбитів, а займеться ним сам. Щоб не вийшло, як минулого разу.
– Хто мене згадував? – голос позаду гримнув так несподівано, що примусив обох озирнутися. Але побачивши перед собою високого чоловіка з золотим волоссям і срібними вусами, боги заспокоїлися.
– Ти? Вчасно…
– А що? – Перун просто із повітря вийняв різьблений кухоль, повний пінистого меду, відсьорбнув третину і опустився у фотель, що теж вистрибнув позад нього нізвідки.
– Книга стверджує, що й на цей раз може не вдатися… – трохи непевно мовила Морена, що хоч теж була богинею, все ж у присутності верховного володаря трохи ніяковіла.
– Дурниця… Я все обмислив. Ніщо більше не стане нам на заваді. Монголи прийдуть на Русь. Чаша буде повна!
– А якщо все ж… – почав було й Велес.
Перун насупився і грізно блиснув поглядом з-під кошлатих брів.
– Жодних якщо! Кого-кого, а Сульде монголи послухають!
– Сульде? – здивовано перепитала Морена. – А це ще хто?
– Їхній новий Бог Війни. Себто – я… – засміявся Перун. – Вони ще не зовсім звикли, але, гадаю, за два десятки літ дозріють. Того, що було з Чингізом, – не повториться.
Перун гепнув спересердя кухлем до долівки.
– Хто ж думав, що цей пастух виявиться таким скаженим?..
– Хочеш сказати – непоступливим, упертим?
– Що хочу сказати, те й кажу. Я розраховував на бесіду з людиною. Жорстокою, але підвладною таким порокам, як бажання слави, величі… А цей виявився просто диким звіром. Хижаком! У його голові не поміщалося більше двох думок водночас. Та й то одна з них – бажання вбивати. Просто так, задля втіхи. Китай йому був ближчим і зрозумілішим. Як можлива здобич. І переконувати Темуджина у протилежному все одно, що спробувати відірвати вовка від шматка свіжого м’яса обіцянками пригостити м’якою паляницею з медом. Але не турбуйтеся – з нащадком піде легше. Тут і Книги не потрібно, щоб упевнитися…
– Про сина мислиш?
– Джучі?.. Ні… Тому стане слави і клопотів батька. Я про внука думаю. Цей уже все зробить, аби допасти дідової слави. Й оскільки на Сході його вже ніщо не вабить, то вирушить сюди. А ми йому дорогу підкажемо, і підштовхнемо. В добру путь!
– Боюся, – скрушно хитнув головою Велес, – що його шлях важко буде назвати добрим…
– Співчуття прокинулося? – скинувся Перун. – Жалієш?! Кого? Хіба ми були для них поганими богами? Люди перші відцуралися нас! Забули все… І минулу славу, і добро… Нехай! Кому судилося