Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
Не може бути. – Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, що – годі й намагатися.
Хтозна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.
– Примарилося, певно… Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяк-так, а для коней – певна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують. – Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагненні і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою. – Але що ж це за видіння таке було? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку, – за вечерею не пив нічого хмільного… То чому б мало примаритися? Дивина…
Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.
– Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи, на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграя – то вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тут – он скільки… О! – вигукнув заклопотано, – знову! – Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання.
Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих меделянців. Кожного завбільшки з річного бичка. Слідом – дві дюжини вовкодавів.
– Ату їх! Ату! – крикнув голосно і свиснув так, як зазвичай свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.
Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.
Місяць, відблискуючи на снігу, розбивав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила запізнитися. Надто багато було вовків у цій зграї.
У непевному місячному сяйві все видавалося якоюсь пекельною маячнею божевільного маляра, що раптом вирішив відобразити на полотні свої нічні похмільні марення.
Величезний волохатий клубок з вищанням і гарчанням катулявся на закривавленому снігу, залишаючи по собі слід із розтерзаних вовчих туш і пойнятих парою нутрощів. Бо хоч звірів було значно більше за псів, великі, добре вгодовані собацюри брали верх. Їм допомагали викохана сила, близькість людського житла і товсті сиром’ятні