Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до терміну. А тепер уже й не тяжіє… Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту… Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.
Опанас натягнув штани і взувся у чоботи.
Він сам ріс сиротою й, одружуючись, мріяв про цілий виводок дітлахів, які наповнять його життя сміхом і радощами. Але не судилося. Скільки свічок виносила у церкву Христя, скільки молитов вимолили вони разом і кожен зокрема. Нічого не допомогло. Хоч у Лукавого проси помочі… Або у Давніх Богів. Може, вони сильніші?
Опанас добре знав, що лише за одні такі думки отець Онуфрій назвав би його єретиком, богохульником і міг би навіть проклясти. Але, як то кажуть: мокрий дощу не боїться.
Однак Опанас спершу перехрестився про всяк випадок на кут з образами, й аж тоді несміливо приступив до кабанячої голови. Поклав руку на тонкий держак стріли. Й чи то відчув, чи то примарилося йому, наче вона ожила, затрепетала від дотику і тепла людської долоні.
– О, Перуне! – заблагав щиро. – Чому, даруючи моїми руками життя князеві, не дозволиш спізнати самому щастя батьківства? Це ж так просто! Благаю тебе, Громовержцю, й тебе, Морено! Згляньтеся над нещасним! Невже нікому буде стулити мені востаннє повіки? Якщо я не догодив вам чимось, то – моє життя у вашій волі. Але, благаю, виберіть якусь іншу кару. Щоб і жона через мене не страждала… Милосердя!
Якщо Опанас і сподівався почути щось у відповідь на свою болісну мову, то даремно. Нічна тиша не порушилася нічим, окрім далекого журливого вовчого виття.
– Що ж, – зітхнув чоловік, – певно, правду каже отець Онуфрій, що Божі шляхи несповідимі… – А потім додав, уже з образою і з презирством у голосі: – Ви й Романові Мстиславовичу життя дарували лише для того, аби невдовзі відібрати…
Та боги й далі продовжували відмовчуватися. Видно, людські благання і прокльони мало турбують безсмертних.
Опанас ще раз зітхнув, зсутулив могутні плечі, накинув наопашки кожуха й вийшов у сіни.
Сіроманці тягнули свою зловісну пісню вже десь поруч з Передмістям, і од того зграя лютих княжих меделянців та вовкодавів, що давно не пробували гарячої крові, з гарчанням кидалася на міцні стіни псарні, а смик гончаків – жалібно повискував. У відповідь на завивання зі стійла долинало тривожне порскання жеребних кобил, і лиш Орлик, улюбленець Романа Мстиславовича, якому не раз траплялося було наздоганяти і толочити копитами сіроманців, заклично іржав. Навіть старезний беркут Василь, що вже й не злітав, чуючи неподалік голос великої зграї, прокинувся на своїй жердині і невдоволено забив крильми.
– Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику, – а більше тебе ніхто не осідлає… Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися… Хоч я з тобою згоден: знахабніли