Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
подобі цей чоловік був ще більшим хижаком, ніж у звірячій шкурі.
Перекидень мацнув рукою під ґанковими сходами, витягнув звідти згорток з одежею й заходився одягатись, дрібно трусячись усім тілом. Позаяк мороз не жартував.
Двері в хижі рипнули, і на порозі з’явилося щось скуйовджене, скоцьорблене, вкутане в таку незліченну кількість лахміття, що годі було й розпізнати, що воно є.
– А-а… Ти, Маро. Ще не здохла?
– Я, Юхимчику, я… – прошамкотіла у відповідь беззубим ротом відьма. – Хто ж інший у моїй хижі житиме? А Морени ще нема. Не прибула. А ти ж як? Зробив, що велено?
На це простеньке запитання відьми перекидень люто клацнув зубами і загарчав:
– Зробив, не зробив… Не перед тобою, стара перечнице, одвіт триматиму! Краще у хату клич, стерво лісове. Жерти хочу, спасу нема! – і він, наче на підтвердження власних слів, так гупнув себе в груди, що аж загуло. – Каміння готовий гризти!
– Знать, не вправився, – прошамкотіла відьма і осудливо затрусила роками нечесаною кучмою сивого, схожого на клоччя, волосся. – Ой, не сподобається це Морені, Юхимчику… Ой, не сподобається.
– Мовчи, Маро! – огризнувся вовкулака. – Не зли мене! І так на душі маркотно. Давай жерти! Добром прошу… Бо пошкодуєш! Мені й твої костомахи в горлі не застрянуть.
Відьма хоч і хмикнула презирливо, все ж поквапно відступила на крок. З тими перевертнями ніколи нічого до пуття не відомо. В будь-яку мить сказитися можуть.
– Хіба ж я що? – озвалася примирливо. – Заходь… Тільки ж у мене, як виметено… Піч і та третій день не топлена… Нездужаю я щось. Стара стала, немічна.
Далі вона не встигла доказати, бо кількома дужими стрибками вовкулака опинився поруч, штурхонув її у груди так, що відьма шкереберть залетіла у хижу, і сам увійшов слідом. Невдача таки розлютила перевертня до краю, і він радий був зірвати зло на будь-кому.
Переступивши поріг відьминого житла, втратив би апетит і найбільший ненажера. І то лишень від одного вигляду, не згадуючи про «чарівні» пахощі котячого лайна, застарілого поту і чогось такого, що краще й не знати. Бо хижа – геть уся: і стіни, і стеля, і єдине підсліпувате, не мите од віку віконечко, ба навіть підлога – як килимом була густо обплетена павутинням, по якому сновигали туди-сюди або й сиділи непорушно десятки, сотні, а мо’, й тисячі павуків. Від малесеньких – завбільшки з вушко швецької голки, до – величезних, не менших за гусяче яйце, страхіть.
Та Юхим був лютий і голодний. І неспокійний перед неминучою зустріччю з невдоволеною богинею, розчарованою в ньому як помічникові! – Бр-р… – Юхим аж здригнувся й мимоволі увібрав голову в плечі.
Пробираючись через той живий килим до столу, вовкулака блискавичним рухом упіймав одного з найбільших павуків і відправив собі до рота. Решта ж, спостерігши жахливу долю родича, так і пирснула на всі боки.
На грубому, абияк на живу нитку збитому з неструганого обапола, столі павутиння було не менше. Воно встеляло стільницю, обплутувало єдину