І не лишилось жодного. Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
що вона затримається, я про погоду, – підтримала розмову Віра. – На жаль, англійське літо таке мінливе.
Не намагаючись бути оригінальним, Ломбард запитав:
– Ви добре знаєте ці краї?
– Ні, я тут уперше. – І швидко додала, вирішивши одразу ж чітко прояснити своє місце: – Я навіть свого роботодавця ще не бачила.
– Роботодавця?
– Так. Я – секретарка місіс Оуен.
– О, зрозуміло. – І непомітно його тон змінився, він став упевненішим, невимушеним. – Правда ж, це дивно?
Віра розсміялася:
– Ні, я так не думаю. Просто її секретарка раптово захворіла, і вона зателефонувала в агентство, щоб знайти заміну, а вони направили мене.
– Он як це трапилося. А якщо, припустімо, робота вам не сподобається?
Віра знову розсміялася.
– О, це тимчасово. Праця на час відпустки. У мене постійна робота в школі для дівчаток. Правду кажучи, я надзвичайно захоплена можливістю побачити Солдатський острів. Я стільки читала про нього в газетах. Він і справді такий чудовий?
– Не знаю. Я його не бачив.
– Справді? Гадаю, Оуени надзвичайно захоплені своїм островом. Що то за люди? Розкажіть мені.
Ломбард задумався: «Як незручно. Я мав би їх знати чи ні?» І швидко вигукнув:
– По вашій руці повзе оса! Ні… не рухайтеся. – Він різко змахнув рукою. – Усе, полетіла.
– Дякую. Цього року багато ос.
– Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?
– Не маю найменшого уявлення.
Почувся голосний протяжний гудок.
– А от і потяг, – мовив Ломбард.
На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.
Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.
Віра впевнено виступила вперед і промовила:
– Я – секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. – І додала: – А це містер Ломбард.
Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так.
«Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»
Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім – милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.
Генерал Макартур сказав:
– Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.
– Тут дуже гарно, – промовила Віра. – Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.
Філіп Ломбард критично зауважив:
– Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…
– Певно, ви побачили трохи світу? – звернувся до нього генерал Макартур.
Ломбард знехотя знизав плечима:
– Та довелося поблукати світами, сер.
«Зараз запитає, чи був я на війні, – подумав він. – Ці старі військові завше питають».
Але