Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, – сказав він Стіву. – Я вшиваюся.
– Вшива… – він дочув нахмуреність у голосі Стіва. – Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.
– Я мушу взути свої бугі-черевички88. Я від’їжджаю.
– Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса89, Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»90.
– Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.
– Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцілуя та Ваєта, вбивці-пакувальника. Він бажає говорити з тобою, друже мій. А я не зацікавлений у тому, щоб роздратований двохсотп’ятдесятифунтовий саксофоніст, якого колись було ледь не запросили до професійної футбольної команди, почав оскаженіло гасати по моїй студії.
– Я не пригадую, щоб він бодай колись скаженів, – сказав Річ. – Тобто ми зараз балакаємо про Кларенса Клемонса, а не про Кіфа Муна91.
У телефоні запала тиша. Річ терпляче чекав.
– Ти ж це несерйозно, правда? – нарешті запитав Стів. Тон у нього був жалібний. – Я маю на увазі, якщо тільки в тебе мати не померла щойно, чи тобі треба видаляти пухлину з мозку, чи щось інше подібне… таке називається підсиранням.
– Я мушу їхати, Стіве.
– То в тебе дійсно захворіла мати? Чи вона, боронь Боже, померла?
– Вона померла десять років тому.
– У тебе виявили пухлину в мозку?
– Навіть поліпа нема в прямій кишці.
– Це не смішно, Річе.
– Так.
– Ти поводишся, мов якийсь сучий аматор, і мені це не подобається.
– Мені це також не подобається, але я мушу їхати.
– Куди? Навіщо? У чому справа? Поясни мені, Річе!
– Дехто мені зателефонував. Дехто, кого я знав багато років тому. В іншому місці. Там колись відбувалося дещо. Я обіцяв. Ми всі пообіцяли, що повернемося туди, якщо те дещо почне відбуватися знову. І, я гадаю, воно почалося.
– Про яке це «дещо» ми говоримо, Річе?
– Мені б не хотілося про це розводитись. «А ще ти вважатимеш, що я сказився, якщо я розповім тобі правду: я не пам’ятаю».
– Коли ти дав ту знамениту обіцянку?
– Доволі давно. Влітку 1958 року.
Знов залягла довга пауза, і він зрозумів, що Стів Ковел намагається вирішити, чи Річ Диски Тозіер, він же Бафорд Слинь-Поцілуй, він же Ваєт-убивця-пакувальник тощо, тощо, його розігрує чи в нього трапився якогось роду розумовий розлад.
– Ти ж тоді мусив бути ще дитиною, – промовив Стів безживно.
– Виповнилося одинадцять. Дванадцятий минало.
Чергова довга пауза. Річ терпляче чекав.
– Гаразд, – промовив Стів. – Я пересуну
Алюзія на пісню «Boogie Shoes» (1975) диско-фанк-гурту «KC and the Sunshine Band» (1973—1985).
Clarence Clemons, Jr. (1942—2011) – харизматичний чорношкірий музикант, під два метри зростом, постійний саксофоніст у гурті Брюса Спрінгстіна «E Street Band»; виступав також з іншими зірками і записав кілька сольних альбомів.
Алюзія на псевдорелігійний гімн до вісника Божого, архангела Гавриїла «Blow, Gabriel, Blow», написаний одним з фундаторів американської поп-музики Колом Портером (1891—1964) для його знаменитого мюзиклу «Все годиться» («Anything Goes», 1934).
Keith Moon (1946—1978) – барабанщик британського рок-гурту «The Who», уславлений унікальним стилем гри й, крім того, деструктивною поведінкою: тотальне руйнування барабанів під кінець концерту, викидання телевізорів з вікна, вибухові пакети, прив’язані до дверних ручок чужих готельних номерів тощо.