Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
на кшталт циганської хустки. Добряче накурвшись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разі, поки не відключилася.
Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тієї дівчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволі сильно під кайфом. Але Одра точно пам’ятала, як у якийсь момент та дівчина вхопила їхні з Біллом руки й оголосила, що вони ідеально пасують одне одному. Ви наче двійнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощів дивилася на те, як та дівчина водить своїм елегантно лакованим нігтем уздовж ліній його долоні – яким ідіотичним це їй видавалося в химерному середовищі голлівудської субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловіка поплескати жінку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щічку! Проте було щось інтимно-млосне в тих узорах.
Тоді на долонях Білла не було жодних білих шрамів.
Вона спостерігала за тим фарсом очима закоханої жінки й зараз була впевнена у своїй пам’яті. Впевнена у факті.
І сказала тепер про це Біллу.
Він кивнув:
– Ти права. Тоді їх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, їх не було ще минулого вечора у «Плузі й бороні». Ми там знову з Ралфом з’ясовували армрестлінгом, хто платить за пиво, і, думаю, я б помітив.
Він посміхнувся. Усмішка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.
– Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.
– Білле, це неможливо, – вона потягнулася по свої сигарети.
Білл роздивлявся свої руки.
– Це робив Стен, – промовив він. – Надрізав нам долоні скалкою пляшки з-під кока-коли. Тепер я пригадую це так чітко. – Він скинув очима на Одру, і очі ті з-поза окулярів дивилися болісно, спантеличено. – Я пам’ятаю, як той уламок скла зблискував на сонці. Він був від нової, прозорої пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам’ятаєш?
Вона помотала головою, але він цього не помітив. Він так само вивчав власні долоні.
– Я згадав, що своїми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, ніби збирається замість трішки різнути собі долоні порізати зап’ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи дві він виглядав цілком серйозним.
– Не треба, Білле, – озвалася Одра тихо. Цього разу їй довелося втримувати запальничку, обхопивши лівою рукою собі зап’ясток, як то роблять поліцейські, коли стріляють з пістолета звіддалік. – Шрами не можуть повертатись назад. Вони або є, або їх нема.
– Ти бачила їх раніше, еге ж? Це те, що ти хочеш мені сказати?
– Вони дуже бліді, – сказала Одра різкіше, ніж їй цього хотілося.
– Тоді у всіх нас текла кров, – продовжував Білл. – Ми стояли у воді неподалік від того місця, де Едді Каспбрак, Бен Генском і я побудували ту греблю …
– Ти ж це не про того архітектора, авжеж?
– А що, є якийсь, якого так звуть?
– Господи,