Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
варто було обрати місце, котре парубок добре знав не гірше за власну хату. То ж, врешті-решт, запорожці опинилися посеред розгромленої татарами корчми.
Чому, до слова, невимовно зраділи…
Адже таку вилазку не можна вважати походом, скоріше – відчайдушною витівкою, забавою… Щоб розвіятися та завзяття молодецьке потішити. А тому і сухий закон тут недоречний. Отаман і Непийвода не боронили. У подібних випадках кураж не менш важливий, ніж хоробрість. Та й не жовтодзьоби зібралися, розуміння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.
І поки Тарас з курінним отаманом обережно визирали крізь вікна, решта запорожців, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, відрядивши Пилипа Бугая в сіни: двері притримати, якщо хтось із голомозих поткнеться всередину раніше ніж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сінях стоятиме, то і крізь відчинені двері ніхто не те що не зайде, а навіть зазирнути не зможе.
– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого відьмака Непийвода, котрому спина Куниці теж затуляла віконце. – Багато голомозих бачиш?
– Аж дивно, – розгублено відповів той. – Жодного… Берег біля броду весь зритий копитами, так що тут ми спізнилися – чамбул через річку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Ні людей, ні худоби.
– Невже вночі напали і вже назад подалися?
– Не знаю… – потемнів обличчям Тарас. – Батьку Те-рентію, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бік гляну. В кімнаті вікна на вигін дивляться. Може, звідти щось побачу?
– Добро, подивіться, – кивнув курінний. – Ми почекаємо. Тільки обережно. Наша сила у раптовості. Не змарнуйте її. Що самі голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж і не допоможемо нікому.
– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у відповідь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Після того як Копито протверезів, Іван добровільно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентія і досвіду більше, і козаки знають, як отамана. Поважають… – Самі з вусами… Вигулькнемо, як миша з нірки.
Тарас слухняно рушив слідом, але як тільки вони опинилися в іншій кімнаті, Непийвода схопив молодого відьмака за лікоть.
– Зачекай, хлопче. Годі дурня клеїти.
Тарас протер очі, що засльозилися від спертого повітря в корчмаревій хаті, і здивовано глянув на Івана.
– Ти про що? Якого дурня?
– А такого… – Непийвода силоміць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до віконця. – Розумію, що від переживань за кохану ти не в змозі тверезо міркувати. Але ж не настільки ж, щоб геть усе забути?
– Та говори ясніше, дядьку Іване! – гарячково відказав той, але сидів смирно. Розуміючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.
– Тарасе, та схаменися нарешті! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмієш, і займися ділом! У віконце він подивиться. Тьху… Самому не смішно?
– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Віриш, дядьку Іване, як відрізало… Тільки одна думка