Америка. Франц Кафка
Читать онлайн книгу.
прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – і вже хотів був летіти.
– Тільки без зайвого поспіху, – заспокоїв пан Поллундер. – Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, ваші відвідини для мене суцільна втіха.
– Пропустиш завтра урок верхової їзди, ти вже скасував його?
– Ні, – сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…
– І ти все одно збираєшся їхати? – запитав дядько.
Пан Поллундер, ця привітна людина, прийшов на допомогу:
– Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо.
– Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.
– Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справді прийде.
– Отож? – сказав дядько, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням.
І знову вирішальні слова промовив пан Поллундер:
– Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?
– Безперечно, – погодився дядько. – То біжи вже до своєї кімнати, – і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англійської завтра рано ти ж повернешся?
– Отакої! – вигукнув пан Поллундер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки у своєму фотелі. – Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом? Я тоді привіз би його післязавтра рано.
– В жодному разі, – відповів дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб’язні й почесні запрошення.
«Що за суперечності!» – подумав Карл.
Пан Поллундер засмутився.
– Але ж один вечір і одна ніч – це й справді майже зовсім нічого.
– Я теж такої думки, – мовив дядько.
– Доведеться вдовольнятися тим, що є, – сказав пан Поллундер, уже знову сміючись.
– Тож я чекаю! – гукнув він Карлові, що, позаяк дядько нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Поллундера, дядько кудись пішов. Пан Поллундер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Поллундера, він тішився, що вирушає на прогулянку.
– А дядько не розсердився, що я їду?
– Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере ваше виховання близько до серця.
– Він сам вам сказав, що то не було так поважно?
– О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати.
– Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати вас, попри те, що ви його приятель.
Пан Поллундер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти