Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
який ти!
– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому світі, я забуду про все це: і про десять сфірот, і про пекло, і про Озеро Непролитих Сліз. Я про все це забуду!..
– Тобі нагадають. І зв’язком забезпечать.
– Зв’язком… Пхе!.. – молодик підібгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.
– Ти ж знаєш, що смерті немає, – розсміявся Багряний Янгол.
– Це я тут знаю, а там, на Землі…
Однак цієї миті сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Сліз раптом покотилися концентричні хвилі, потім десь усередині озера з непроникно-чорної води висунулася кістлява, обтягнута сніжно-білою шкірою рука. Між розчепіреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тоді пальці склалися в щіпку, й сніжно-біла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.
– Це знак тобі, – прорипів Багряний Янгол. – Крізь смерть і лід пронеси полум’я, що прожене пітьму. Ти виконаєш цю місію, упертюху, проторуєш шлях іншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому світі, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…
Молодик не відповів. Важко дихаючи, він дивився на те місце посеред Озера Непролитих Сліз, де щойно зникла примарно-біла рука.
1954 Візит до Поетеси
Бульвар Тараса Шевченка, Київ, 30 квітня 1954 року
Сьогоднішній день був відзначений знаменною подією – відкриттям на перетині з вулицею Комінтерна величного монумента герою Громадянської війни, звитяжному визволителю Києва Миколі Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покійний товариш Сталін розпорядився ще в 1936 році, однак цьому завадив підлий, без оголошення війни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потім довелося протягом багатьох років піднімати країну з руїн. І ось нарешті сталося!..
1954 рік був двічі ювілейним. По-перше, в січні на всесоюзному рівні широко святкувалося 300-річчя возз’єднання двох народів-братів – «меншого українського» і «великого російського». Тепер виглядало особливо символічним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виїхавши на площу перед Софією Київською і простягнувши бронзову булаву вбік Москви, немовби казав: «Навіки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’єднувача куди подалі… Добре, що не посунув! Бо тепер, ніби отримавши від нього історичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому коні бронзовий Микола Щорс, підтверджуючи: «Так, Богдане, навіки разом за щастя всього людства!!!»
По-друге, невдовзі мало виповнитися 35 років від дня героїчної загибелі славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповіт покійного вже товариша Сталіна й не увічнити нарешті в бронзі «українського Чапаєва»?! Не можна було допустити такого, ніяк не можна… Тому зібралися найкращі українські скульптори, відлили величну кінну статую, а найкращі архітектори встановили