Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
rel="nofollow" href="#n8" type="note">8!
– Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:
– На фронті?
– Так, – не надто охоче підтвердив Амос.
– А де саме?
– В Угорщині на Балатоні. А що?..
– А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?
– Ні.
– А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…
Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:
– На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.
– Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.
– А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.
– Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?
Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:
– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..
– Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..
Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:
– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..
Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.
– Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..
Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:
– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.
– Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками