Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
посилився. – Це наші чоловічі справи, і матері в них суватися зовсім ні до чого.
– Ну так, ясна річ.
– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цікаве місце…
– В яке ще цікаве місце?
Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловік умить надумав собі бозна-що, та, прочитавши на його обличчі лихі думки, батько лише розсміявся:
– Облиш, синку! Завтра побачиш. І обіцяю, що тобі сподобається.
Оскільки вони і справді зголодніли з дороги, господиня кімнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потім почали випивати. Також батько багато розпитував Капітоліну про старих бойових товаришів, імена яких Назарові були абсолютно незнайомі. Не дивно, що молодий чоловік поступово засумував. Зрозумівши це, Амос раптом попросив:
– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.
– Лесине?! – здивувалася вже трохи захміліла господиня кімнати. – Що іще за Леся… та ще і в моєму домі!..
– Леся Українка! – розсміявся батько і пояснив: – Мій Назарко просто закоханий у її творчість, він… А-а-а… Нехай краще вірші почитає, ніж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…
– Та зараз, не переймайтеся.
Притримуючись за стілець, молодий чоловік підвівся, трохи відкашлявся і виразно продекламував:
– Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
По завершенні всі троє деякий час мовчали, потім Капітоліна обійняла Амоса за плечі й повторила замислено:
– Оповити, мов плющ…
– «Мов плющ, обняти», – несміливо виправив її Назар.
– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаєш, Амосику? Він же мені халатик цей шовковий і здобув у якості трофея…
– Аякже! – охоче підтвердив батько.
– Отож я і пригадала.
Вона відвернулася й раптом попросила знов:
– А ще чогось почитати