Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
кривавими. – Хворість у іншому мене пекла, іншою хворістю мучима я була від того дня клятого, коли приїхала до мене на гостину сестра.
Ірина прокашлялася.
– Вас образила сестра?
Синювате лице жінки раптом зробилося потворно-злим.
– Образила? Та руда відьма вкрала в мене чоловіка.
Ірина з жахом помітила, як лице незнайомки робиться ще більш потворним, мов та промайнула на нім злість поклала початок котромусь перетворенню, й молода та вродлива, незважаючи на дещо синювату блідість лиця, вона враз видалася Ірині потворою, страшною й неприємною. Раптово налетілий вітер розвіяв її волосся, й Ірина з подивом помітила у ньому зелені цяточки водоростей.
Незнайомка хижо всміхнулася.
– Вона ховається, але я все одно її віднайду!
Ірина здригнулася.
– Кого?
– Феодосю!
Ірина досить щиро пожалкувала ту незнайому їй жінку з дивакуватим ім’ям Феодося, на котру, певне, й полювала ця божевільна. Невідомо ще було, які наміри вона мала стосовно неї, Ірини, й жінка не мала уяви, як зможе втекти від божевільної на цій скелі й чи зможе подужати… кажуть, що божевільні часом мають надприродну силу, подужати їх буває складно.
«Навіщо я сюди видерлася?» – вподумки докорила собі Ірина, з острахом споглядаючи на незрозумілу співрозмовницю, мовчання котрої зараз видавалося дещо загрозливим. Сонце, набувши кривавого відтінку, почало повільно ховатися в зеленому листі дерев острова, й той захід сонця мовби дав якийсь поштовх дивній божевільній. Стояла буцімто спокійно, мовчазна зробилася, як раптом вся ожилася, заворушилася, темні очі, вилискуючи червоним світлом, уп’ялися в лице Ірини муторно-наполегливим поглядом. А потім вона почала рухатися, наближатися до Ірини повільними кроками, наче надаючи можливість утекти, уникнути цього наближення. Та Ірина, повністю захоплена дивним, гіпнотизуючим поглядом, не могла не те що втекти, яке там, вона навіть поворушитися не була спроможною, повністю підвладна тому погляду, мов засудомлена його силою. Й чим ближче підходила жінка, тим слабкішим робилося бажання втекти, й Ірина просто нерухомо стояла на скелі, й здавалося, що навіть уже й не дихала. А жінка наближалася, хоча й повільно, та все ж невпинно, не відриваючи погляду темних очей від лиця Ірини, від очей її блакитних, геть полишених волі.
– Слабка ти, набагато слабша від Феодосі, – прошелестів над притихлою скелею задумливий голос, й Ірина раптом відчула досить гостро та пронизливо те, чого не відчула раніш або відчувала, та досить слабко. Від незрозумілої божевільної тхнуло… пліснявою та наче гниллю. Лице жінки знову набуло потворності, майнув вираз пекельної ненависті, і його залило, мов кров’ю, червоним світлом вже майже сілого за густе листовиння сонця.
Жінка зупинилася від Ірини настільки близько, що та ледь не задихнулася від смороду її тіла… Обличчя, на котрому стрімко проступалися бридкі темні плями, почало наближатися, й Ірина не мала в собі сили відхилитися, цілком підвладна тому погляду, що впивався в її очі зі страшною силою, усе глибше… Вона вже не мала ані сили, ані