Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
і такою ж примарою видавалася самій собі й Мирослава, котра блукала власним будинком уже не як господиня, ні, а як та справжня примара. Мучима, палима пекельним, нещадним та невгасним вогнем, котрий не полишав її в спокої ні вдень, ні вночі. Десь у вітальній залі знову пролунав сміх Феодосі, й Мирослава, безцільно вештаючись порожнім коридором свого великого маєтку, застигла нерухомо, чутливо дослухаючись. І поморщилася болісно, зачувши за мить, як пролунав у відповідь тому красивому сміхові сестри низький, басовитий сміх коханого Пантелеймона.
Безсило притулилася до стіни онімілою спиною.
Феодося приїхала на гостину лиш на декілька днів, а затрималася вже на третій тиждень, про від’їзд свій не маючи жодної промови. Навпаки, Мирославі видавалося, що вона вже й гадки не має їхати, маючи намір залишитися у маєтку, у домі її чи вже не назавше. Й як гостро закарбувався в пам’яті день той, коли приїхала сестра. Й вечеря того клятого дня. Пантелеймон, котрий вдома ніколи особливо не переймався власним одягом, вештаючись, мов той наймит, у старих штанях та подраній сорочці, того вечора одягнувся з несподіваною пишністю, натягнувши на себе навіть оксамитового кунтуша, хіба лиш саблі не додав, і сап’янці взув святкові. Мирослава з упалим серцем помітила, що й до лазні він навідався, розвіюючи зараз довкола себе дух свіжості та безперечної чоловічої привабливості. Сестриця її теж приодягнулася пишно, мов до статечного світського прийому, та все на ляхівський манер, не в якогось там задрипаного козацького кунтуша зі звичайною спідницею. Ні, мов королівна, зодягнулася в багату сукню, кольору темно-зеленого, з важкого оксамиту, розшиту камінням, й груди, перса свої пишні, білизни молочної, вирізом сукні на ліфі оголила ледь не до половини, а на шию ж гарну, мов у лебідки молодої, навісила прикрас лискучих, і волосся руде своє, вогняне, розпустила вільно за спиною. Й увійшла вечеряти, мов до гетьманського чи королівського залу, й у Мирослави серце геть захололо, коли побачила вона, якими очима вп’явся її Пантелеймон у те видиво чарівне, похлинулася прохолодним квасом, із ще вчора дружини милої та любої – мов і не існувало більш для нього – перетворилася вона ледь не на наймитку непомітну й невидиму, тепер вся увага його була належна Феодосі, котра почала одразу ж кокетувати з Пантелеймоном. Кидаючи на Мирославу короткі, хитруваті погляди своїми блакитними очиськами, всілася до Пантелеймона близенько й не стільки їла вже ту вечерю, як розповідала про життя своє в Умані, про часті поїздки з Тодоровичем до Варшави, де таку пишність бачила… Пантелеймон захоплено слухав її, й не так слухав, як пожадібно ковтав голодними темними очима кожен порух її граційний, кожну посмішку та погляд мрійливий і заманливий, мов синя безодня. Мирослава відчувала кожну страву на смак, мов отруту, але продовжувала їсти, незрозуміло й чому, а коли пішла спати, то Пантелеймон чи не вперше після весілля пішов спати в окремі покої.
– Втомився я, – відказав чужо та відсторонено, байдуже цілуючи Мирославу й не дивлячись їй у вічі. Й Мирослава не втрималася.
– З Феодосею кокетувати