Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
лякливою, наполоханою птахою берегла хитке щастя, що повернулося до її дому. Вже не замислювалася над тим, чи ж кохає її Пантелеймон, то не було зараз важливим таким. Головним тепер було не втратити його, нехай навіть уже не кохає, та тільки б не покидав. І зрештою – коли ж не кидає, навіть з остраху перед карою Божою, то хоч трішки, а кохає ж.
Й Небеса дарували їй іще одну милість.
Вона зробилася важкою другим дитям.
Пантелеймон, на диво Мирослави, новині про друге дитя зрадів, навіть висловив своє бажання мати до сина ще й донечку, й Мирослава тепер перед образами стала слізно прохати Мати Божу подарувати їм донечку, врятувати вінчаний перед престолом Божим шлюб. І тільки глибоко в серці, мов чорна тінь, що зачаїлася, жила згадка про сестру та страх її повернення. Страх знову побачити у будинку своїм очі ті лукаві блакитні й сміх почути отой дзвінкий та сріблястий – ненависний. Батько відписував, що мати полишається ще досить слабкою та хворою й тримає поряд себе Феодосю, котра невідомо з якого дива вже занадто пнеться до маєтку Мирослави, чим неймовірно злує та дратує матір.
Мирослава, читаючи того листа, геть уже грішних думок дійшла, бажаючи рідній матері й далі нездоров’я, аби тільки тримала вона подовше біля себе ненависну Феодосю.
Та хіба ж таку втримаєш?
Примчала до них на гостину, й не дочекавшись видужання матері, й Пантелеймон, котрий було чи призабув Феодосю, чи приохолонув за цей час її відсутності, знову спалахнув, варто йому було лише взріти очі ті звабливі та почути сміх сріблястий. Мов зчарувала його Феодося сміхом тим своїм чаклунським, мов зіллям тим відьомським обпоїла, й Мирослава, що була трішки заспокоїлася, відчула знову, що втрачає чоловіка. Щоправда, вона тепер мала під серцем дитя, й Пантелеймон був у своїм поводженні з нею набагато м’якшим, ніж навесні, коли Феодося приїздила вперше. Мирослава помічала, що сестрі то не надто до вподоби, та вона поки тільки помовчувала.
Між сестрами почалася війна за одного чоловіка.
Пантелеймон і надалі відмовлявся від розлучення з Мирославою, вважаючи особливим що й стан її, що й грішність того діла. Та, побоюючись того гріха, він усе ж не міг встояти перед звабливою спокусою Феодосі, й життя Мирослави знову перетворилося на жахіття.
А Феодося… Вона наче геть сказилася, не ховалася вже в своїх намірах, в очі Мирославі кидаючи зухвалі слова.
– Віддай мені Пантелеймона, Мирославо, – приступилася вона до сестри, вилискуючи наполегливо блакитними очима. – Він з якогось дуру вважає, що кидати тебе є великим гріхом. – Феодося гмикнула. – Теж мені, святий вишукався. Але якщо ти сама його покинеш, відпустиш, йому гріха не буде.
Мирослава відсахнулася настрашено назад.
– Ніколи такого не зроблю!
Феодося зіщулила лукаві очиська.
– Та він же не кохає тебе!
– А ти почім то знаєш?
Феодося самовпевнено посміхнулася.
– О, я багато чого знаю про твого чоловіка,