Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
до нього…
В очах Ніни запалав вогник.
– Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…
У голосі звучали ненависть і відраза.
– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.
– Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.
– Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…
– Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.
– Але сам пан Куницький мені сказав…
– Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.
– Не розумію?
– Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.
– Видурив хитрістю?
– О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.
– Ага!..
– Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?
– Як скажете. Втім…
– Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…
Ніна узяла книгу і розкрила її на закладці. Вона почала читати, але ледве вимовила декілька слів, як голос у неї затремтів. Від ридань груди почало судорожно підніматися й опускатися.
– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював її Дизма.
– Боже мій, Боже мій, – ридала Ніна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте мені… це нерви…
Вона схопилася і вибігла з кімнати.
«Ясно як білий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».
– Закохалася, – повторив він уголос і задоволено посміхнувся.
На нічному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку і довго вдивлявся у своє обличчя – здивоване, зацікавлене і самовдоволене.
Розділ 6
Керований досвідченою рукою водія, автомобіль легко і плавно котився рівним шосе. Після вчорашнього дощу подекуди виблискували невеликі калюжки. Свіжий ранок іскрився сонячним промінням.
Дизма їхав до Варшави.
Куницький навмисно відправив його автомобілем, а не залізницею. Він стверджував, що так буде більш презентабельно.
І справді, від видовженої форми, здавалося, спеціально створеного для представницьких функцій автомобіля, віяло розкішшю, комфортом, він випромінював елегантність, виблискував нечуваною пишнотою кожної деталі. Біла ліврея водія і плед з тигрової шкури, що покривав ноги Дизми, доповнювали картину. Тому щоразу, коли вони зупинялися в якомусь містечку по дорозі, а це траплялося рідко, розкішну машину негайно оточував натовп роззяв, яких дивував не лише автомобіль, а й зарозуміла фізіономія пасажира, що розклався на сидінні.
На одній з таких зупинок Дизма вийняв з портфеля незаклеєний конверт. Це був лист графа Понімірського