Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
вам треба, питаю?
– Є справа. Прошу доповісти пані, що прийшов колега її племінника.
– Якого ще племінника?
– Графа Понімірського, – не без задоволення вимовив Дизма. Ефект був несподіваний. Розпатлана дама витягнула руки вперед, ніби захищаючись від нападу, і оглушливо заверещала:
– Не заплачу! Ні копійки не заплачу за племінника! Не треба було йому позичати!
– Що? – здивувався Дизма.
– Звертайтеся, пане, до його швагра! Я не дам ні копійки, ні копійки! Неподобство, всі до мене, кара небесна!..
То було вже занадто. Кров ударила Дизмі до обличчя.
– До дідька, чого ви верещите! – гаркнув він на все горло. Пані Пшеленська замовкла як громом ударена. Її очі широко розплющилися, зіщулившись, вона перелякано дивилася на непроханого гостя.
– Ніхто від вас грошей не вимагає, а якщо чого і хочуть, то це віддати, а не взяти гроші.
– Тобто як?
– Кажу ж бо: віддати.
– Хто хоче віддати? – запитала вона, дивуючись усе більше.
– А ви думаєте, пані, хто? Шах перський? Султан турецький?.. Ваш племінник і мій друг.
Пані Пшеленська обхопила голову двома руками.
– Ах, пробачте, у мене сьогодні жахлива мігрень, і прислуга довела мене до нестями, даруйте, пане!.. Будь ласка, увійдіть.
Дизма пройшов за Пшеленською у бічну кімнатку, в якій половина меблів була перевернута, а посередині стирчала щітка для натирання паркету. Господиня поставила гостю стільця біля вікна, а сама, вибачившись за свій вигляд, вийшла і зникла на добрих півгодини.
– Чортівня, – міркував Дизма, – кинулася на мене, як пес на волоцюгу. Дідько приніс мене сюди! Видно, тітонька не менш божевільна, ніж племінничок. Ніби велика пані, а виглядає як служниця!
Він довго не міг заспокоїтися, а коли нарешті опанував себе, став жалкувати, що відразу сказав цій бабі про намір Понімірського віддати борги.
«Вважає його божевільним, готова і мене записати туди ж».
Нарешті з’явилася господиня. Тепер на ній красувався шовковий пурпуровий халат, волосся було причесане, м’ясистий ніс і пухкі щоки вкривав товстий шар пудри, губи були яскраво нафарбовані.
– Прошу пробачення, пане, даруйте, – заговорила вона, – я страшенно втомилася і перенервувала. Я Пшеленська…
Вона простягнула до нього довгу худу руку, Никодим поцілував її, представився.
Пшеленська негайно засипала його градом запитань, і він, навіть маючи добрі наміри, рота не встиг відкрити для відповіді. Тоді він вийняв лист Понімірського і мовчки подав Пшеленській.
Та негайно почала кричати:
– Боже мій, я забула пенсне. Франю! Франю! Антонію! Франю! – надривалася вона.
Почулися квапливі кроки, і за хвилину покоївка принесла пенсне в золотій оправі. Пані Пшеленська заглибилася в листа, щоки у неї розчервонілися, кілька разів вона, перервавши читання, розсипалася перед Дизмою у вибаченнях.
Лист справив на неї сильне враження. Прочитавши його ще раз, вона