Чужі сни. Ян Валетов
Читать онлайн книгу.
чимало. Але факт залишався фактом, відмахнутися від того, що з ним щось не так, Денис не міг.
Боліла потилиця, щипало кінчики пальців, причому щипало так, що біль від нігтів Карини, що вп’ялися йому в руку, почав затихати. Денису здавалося, що він стоїть по пояс у воді (він майже фізично відчував вологий холод, який хлюпає на рівні пупка), а ступні та литки ніг кусають маленькі голодні рибки. Давидов зловив себе на тому, що відчуття дуже реальне, а якщо заплющити очі, то саме час похлюпати водою на дружину і сусідів.
Але не було ні кішки, ні колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивній тязі в розрідженому повітрі на висоті 30 000 футів, був жорстокий мороз за вікном ілюмінатора і найсильніша тряска, яка щойно закінчилася, від якої клацали зуби і повискували перелякані до втрати пульсу пасажири.
Вода по пояс, літакова фея, рибки – от же ж чортівня! Хіба що в мінералці, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотілося сподіватись, що це було так, – позаяк повірити в галюцинацію було куди безпечніше, ніж у те, що відбувається з ними в реальності.
– Не бійся, – прошепотів Давидов на вушко дружині, а може, й самому собі. – Все добре…
– Денисе, – відгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’ється так, ніби ось-ось вискочить!
– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…
– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зіниці досі були розширені, а шкіра на обличчі мертвотно-бліда – тільки билася на скроні блакитна жилка), – зовусь Незнайко…
Він завжди дивувався її вмінню «тримати обличчя». Самовладання у Карини Олегівни було таке, що будь-який чоловік спікся б від заздрості, – адже перелякана до смерті, а не показує виду. От іще б руку відпустила, а то наскрізь продряпає!
Давидов змусив себе всміхнутися. Усмішка вийшла вимученою, але це було все, що він міг зобразити обличчям: затерплі м’язи відмовлялися коритись.
– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!
– Ох! Вибач!
Карина розтиснула хватку і з жахом дивилася на криваві сліди від нігтів, які тут же набрякли на тильному боці його долоні.
– Вибач, любий… Я не хотіла!
– Дурниця…
Денис легенько торкнувся її щоки.
– Ти у мене смілива.
– Ти просто не уявляєш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смерті…
– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмієш боятися.
– Ще й як умію. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стільки років збиралися провести відпустку тільки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсім не думали про те, що буде, коли нас не буде.
Давидов зрозумів, що вона говорить про Мишка, який залишився в Києві. Про Мишка, якого вони вперше за багато років не взяли з собою – він уже дорослий і сам захотів лишитися. Денис уявив собі, що було б, – і похолов.
«Справи слід упорядковувати, любий друже! – сказав він сам собі. – І не на смертному одрі, а заздалегідь.
Ну