Промінь. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
як змія, – сказав Денис.
– Як русалка! – обурився Славік. – Брутальні діти пішли… Вона тобі дасть – «змія»!
Еллі, за нею Марго вибралися з води. Еллі одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламі. На Дениса й Славіка полетіли бризки.
– Ще! – Славік заіржав, як кінь.
– Чого сидите, пенсіонери, плавати не вмієте?
– Дай мені поштовх! – Славік підхопився. – Дай мені мотивацію! Дай мені сенс туди стрибати, русалко!
Еллі недбало штовхнула долонями його шоколадні голі плечі, Славік комічно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здійнявши хмару бризок, і поплив, демонструючи розгонистий напівдикий кроль.
Алкоголю в буфеті не знайшлося. Обійшлися мінеральною водою, вечеряли розігрітими овочами й розігрітим м’ясом. Денисові важко було жувати, він знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, після натискання кнопки він забирав сміття й використаний одноразовий посуд.
– Нездорове харчування, – задумливо сказала Еллі. – Напівфабрикати.
– А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, – дозволив Славік. Еллі гостро на нього глянула:
– Експлуатація жінок? У тебе такі самі руки, візьми й приготуй.
– Там в офісі робот-підлогонатирач, – сказала Марго. – Я заглянула ввечері, злякалася. Він такий… неначе живий. Повзає.
– У мене кіт на такому катався, – сказала Еллі. Перевела погляд на Дениса: – Ти як?
– Краще за всіх.
Славік схвально засопів.
– Я тут подумала, – сказала Марго. – А що, як комусь із нас стане справді погано? В’язи собі скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!
– За умовами – не зможемо, – відгукнулася Еллі. – Тільки через тридцять днів. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.
Вони помовчали.
– Марго, а навіщо ти ходила ввечері в офіс? – запитав Денис. – Вплив, за умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.
– Ага, – Марго кивнула. – Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.
– І що?
– Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.
Славік хлюпнув собі ще води.
– З почином, – він підняв свою склянку. – П’ємо за вдалий початок!
Мовчки цокнулись і випили. Еллі через стіл дивилася на Дениса.
– Може, скажеш правду?
– Тобто?
– Та от бачиш, ми розповіли про себе. Я, Славік, Марго. А ти ні.
– Це проблема?
– Ти що, не розумієш?
Денис зітхнув. Поторкався язиком зубів.
– Мене викрали. Викрали з сім’ї.
– Що?!
– І обіцяли відпустити, якщо я… якщо ми впораємося.
Еллі більше не всміхалася. Марго злякано зсунула брови. У її очах наростала напруга.
– Зізнайтеся, – сказав Денис благально. – Ви ж теж щось приховуєте? До вас приходив чоловік, називався дядьком Робертом… чи якось