Промінь. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
памперсі», але прикусив язика. – Усі речі нові, з етикетками. Нічого свого. Ніяких документів… Тепер ти розумієш, чому я готовий повірити, що наші пупси – не програма, а…
Він вдивився в її лице й осікся:
– А, добре, не має значення. Не переживай. Тебе вся ця мурня… напевно… не стосується.
– Я довідалася про к-конкурс від свого викладача китайської. Написала заявку. Її розглянули. Тести проводилися на базі столичного університету. Там не було містичних д-дядьків. Там ніхто нікому не погрожував.
– Не хвилюйся. У найгіршому разі – ну, не одержиш свого ґранту.
– Песець, – сказала Еллі. – Я вже не хочу ґранту, я тупо хочу додому.
– Фігня. Ти ж боєць. Як це ти не хочеш ґранту? Усе буде нормально.
Він сів поруч і обняв її за плечі, намагаючись зігріти.
– А ти незайманий, – млосним голосом сказала Еллі.
– Чого ти так подумала?!
– Видно, – вона схлипнула й поцілувала його в губи. На секунду Денис забув про все: про дядька Роберта, програму «Промінь», про те, що Еллі старша за нього на три роки…
А потім стало дуже боляче. Губи, розбиті, ніби лопнули зсередини, неначе їх облили гасом і підпалили. Він напружився, Еллі відчула це, відсторонилася – і засміялася, дивлячись на нього.
– Ти вампір. У тебе підборіддя в крові. На.
Вона подала йому паперову серветку, але при цьому всміхалася так, що Денис не образився.
День Старту був головним святом на «Промені» – день кольорових миготливих вогнів, фонтанів, музики, святкових застіль. На початку вечора вони збиралися в головному залі, амфітеатрі, і разом відраховували ще один рік шляху. Коли почали дорослішати діти, головною подією Дня Старту стало привітання нових повнолітніх: колишні промінці, що стали квантами цього року, піднімалися на сцену. Церемонія проходила зворушливо й смішно. Так було раніше.
Цього разу вперше в День Старту вони згадали тих, хто не дожив. П’ятдесят дві людини – тільки перелік імен тривав хвилину.
Потім довго ніхто нічого не говорив. Марія набрала повітря, щоб перервати гнітючу тишу, але тут на подіум – сцену перед залом – злетіла Ліза Рєпіна, Максимова дочка.
– Ровесники! – вона не готувалася, кожне слово було щире й народжувалося прямо тут, на сцені. – Тепер наша черга! Піднімайтеся до мене, розповімо нашим дорослим, що буде далі, і чому нічого не закінчилося?!
Її слів ніби тільки й чекали. Нові повнолітні, тридцять дві душі, піднялися на сцену – як це робили в попередні роки їхні старші брати й сестри.
– Сьогодні День Старту, сьогодні свято, – продовжувала Ліза сильним дзвінким голосом. – Тож сміймося! Танцюймо, як звичайно! Ніхто не вмер, усі просто пішли в інше місце й чекають на нас там! Хто, хто ще не вірить мені, що батьки чекають нас на Землі?! Хто мені не вірить?
І вона з викликом обвела поглядом зал, миттю переходячи від ейфорії до люті, готова, здається, розтерзати кожного, хто засумнівається.
– Я не можу її стримати, – пошепки сказала Аніта на вухо Марії. – Вона некерована.
– Що