Арканум. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
гілки.
Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.
– Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.
– А що?
– Та що – дратва скінчилася.
– Оце лихо!
– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?
– Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.
– Не біда. Закутаєшся у мій плащ.
Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.
А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.
2
До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:
– Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.
– Гаразд. Тільки ж ти не барись.
– Я скоро.
В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».
Мадей легенько постукав.
– Хто? – озвався хриплий старечий голос.
– Посол короля Арканума!
– Заходь!
Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:
– Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.
Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.
– Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?
– Е-е… бачите… Тут таке діло…
– Не привіз!
– Король Арканума шле вам свої палкі вітання…
– Привіз!
– …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…
– Не привіз!
– Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.
– Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та