В’язні зеленої дачі. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
сказав Рамінник тихо.
– Тату, ти? – здивувалася Світлана. – Що трапилось?
– Просто вирішив подзвонити.
– Ну, тоді величезний вовчисько здох.
– А де мама?
– Ти хочеш поговорити з мамою? – дочка чомусь притишила голос. – Вона у ванні. Покликати? Чи ти хочеш сказати їй щось неприємне?
– Яке ще неприємне? – розсердився Геннадій Петрович. – Просто поговорити хочу…
– Ну, ти ж раніше ніколи не телефонував.
– А тепер подзвонив.
– То я зараз покличу.
– Якщо миється, то не треба. Переказуй вітання. Ну, бувайте.
Він квапливо поклав слухавку, наче боявся, що Світлана щось спитає. А може, й справді спитала б? Яка йому різниця… Дочка ж не прокурор і не суддя, щоб боятися її запитань. От йому б самому треба було спитати про Віталика – син мав їхати кудись там на змагання, з мотокросу чи що…
Може, й на ліпше, що Олена не взяла слухавки. Про що б він говорив з нею?
«Привіт».
«Здрастуй».
«Це я».
А далі? Сказав би, як доїхав. Коли повернеться. Але ж він сам не знає, коли повернеться. Хіба спитав би, що купити. Але ж усе, що треба, він міг би купити у Вербівську, точніше дістати через того ж Кугинця або колишніх підлеглих із райспоживспілки. Ті й самі часто повідомляли: те-то й те новеньке привезли чи вдалося дістати. Тут, у Львові, хіба що вистоявши в черзі, міг щось придбати…
«І добре, добре, що Олена була у ванній», – подумав Рамінник.
Він подивився на телефон мов на свого ворога. На якусь мить здалося: а раптом телефон задзвонить і поставить йому питання? Після цієї чудернацької думки він трохи повеселів і став далі чекати Таїсу.
Аж години за три після зникнення Таїси й Лук’янця Рамінник, утомлений чеканням, вирішив лягати спати. Скинув костюм і вдягнув спортивний, який завше возив з собою, ліг на диван. Зрозумів, що заснути швидко не зможе, що навряд чи засне взагалі, й вирішив щось почитати. Але вставати не хотілося. Та помітив, що поруч на столику, коло нічника, лежить якась книжка. Простяг руку, дотягнувся. «Камо грядеши?» – прочитав на обкладинці. Щось зі старовинного? Розгорнув, прочитав: «роман», переклад із польської. Намагався пригадати, що ж означають ці слова, згадував дві свої поїздки до сусідів за Буг на День відродження. Але в тій десятці польських слів, які він знав, камо грядеши не було.
Рамінник поклав книжку поруч себе, бо відчув, що читати не зможе. Та й не любив читати перед сном, хіба що газети переглянути, якщо був тверезим. Але газет ніде не побачив.
«Увімкнути телевізор чи що», – подумав.
Уже потягнувся було до шнура, що лежав поруч із диваном, й аж здригнувся з несподіванки – таким оглушливим видалося скреготання ключа у дверному замку. Зірвався з дивана, мов боявся, що застануть його на чомусь ганебному.
Таїса ввійшла геть тихо, навіть скрадаючись, наче збиралася пограбувати власну квартиру.
– Ти не спиш? – награно здивувалася.
– Хіба я міг