В’язні зеленої дачі. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
ти справді хочеш кави?
– Тебе хочу, – «у лоб» зізнався він, і все його роздратування мимоволі, спонтанно вилилось у цих двох коротких словах.
– Гено…
Вона майже зойкнула. І рвучко повернувшись, вибігла з кімнати.
Стояла на кухні коло вікна. Геннадій Петрович зупинився біля дверей, поглянув на її зіщулену постать. Гострий жаль пронизав його, а за жалем прийшло відчуття, що з кожною миттю навально заполонювало: ця жінка й надалі мусить належати тільки йому. Він ступив крок, другий, Таїса повернула голову, але всупереч його сподіванням очі в неї були сухі.
– У мене є розкладайка, я тут собі постелю.
Вона одразу вибудовувала нову стіну між ними. Рамінник мусив якось зруйнувати цю стіну, але не міг збагнути – як?
«Хоч би помітила, що я посуд помив», – раптом недоладно подумав Рамінник.
«Ти вже мив колись посуд у цій квартирі», – сказав хтось.
«Ми удвох мили».
«Мили, мило, як мило… Ідіотство яке!»
Можна було погасити напруженість якимись словами, жартами, але слова не знаходилися.
– То я тобі постелю?
Таїса зробила порух, щоб обминути Рамінника. Він жартома розставив руки, та відразу опустив, бо Таїса зіщулилася, притулилася до буфета.
– Мені завтра вранці на прийом, Гено.
Але Рамінник не відступав, навпаки, ступив ще півкроку до неї. Майнула думка, що все це гра, яка вже була колись між ними, – а тільки коли, у який із приїздів?
– Таю, – вирвалось у нього. – Навіщо він тобі?
– Що – навіщо? – не зрозуміла спершу Таїса.
– Ти ж розумієш, про кого я…
– Ага, про Ігоря, – чомусь саркастично всміхнулася вона. – Ігор мій наречений, Гено. Сподіваюся, тобі відоме значення цього слова?
– Знаю. Але ти…
– Вибач. Я не маю права називати когось нареченим? Я навічно повинна лишатися вашою іграшкою…
– Вашою? – відсахнувся він. – Ти що, Таю?
– Що, не подобається? Грати далі?
– Ти… грала?
Він зауважив, як Таїса важко дихає, і тут-таки почув своє таке саме переривчасте дихання.
Страшна здогадка пронизала його. Різко запекло всередині й майже відразу зашуміло в голові, а хтось невидимий, але злий узявся її розгойдувати.
– Ти вважала, що я просто користуюся тобою?
– А хіба не так, Геннадію Петровичу?
Раміннику стало важко стояти, і щоб, чого доброго, не гепнутися на підлогу, він опустився на стілець, зробив рукою неоковирний жест – ніби відштовхувався од неї, од свого минулого, од себе самого. Тієї миті він плив разом із будинком, господинею, простором, ніччю, які оточили його безмовним хаосом.
– Таю, нащо ти так? – спромігся вимовити Рамінник після довгої тяжкої паузи.
– Як? – донісся ніби здалеку її голос.
– Так… Без жалю.
– Тобі потрібен жаль? – скрикнула вона. – Боже, він теж хоче, щоб його жаліли. А ти? Ти, Гено… Жалів