Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже
Читать онлайн книгу.
намагаюся тобі пояснити: навряд чи тобі вдасться виграти справу проти дружини.
Він вирішив не виказувати роздратованості, хай лише для того, аби довести Барбі, що вона хибно його змалювала. Корсо вже хвилин десять перемішував каву – і на блюдці її було рівно стільки, скільки в самій філіжанці.
Відклав ложечку й додав з відтінком мрійливості в голосі:
– Так чи інак я мушу добитися опіки над сином. Емілія… небезпечна.
– Сподіваюся, ти не будеш розводитися далі щодо цього?
– Не буду.
– Що каже твій адвокат?
– Нібито мені вдасться переконати суддю, лише якщо спіймаю покидька зі «Сквонка».
– Нарешті гарна новина.
Від скинув на неї очима.
– Гадаєш?
– Звичайно. Ми його схопимо за яйця.
Вона підвелася, намацала кишені й шпурнула на столик п’ять євро.
– Вертаюся. Приєднаюся до інших і майнемо на обшук.
Вона схопила торбинку й повернулася спиною.
– То можна розраховувати на твоє свідчення чи ні? – знову запитав Корсо.
– Авжеж. – Вона підморгнула. – І не забуду наголосити, що ти в нас найкращий стрілець із короткоствольної зброї.
19
Геть отетерілий Корсо повернувся до автівки й почав безцільно кататися вулицями. Вечір оповив м’якою габою набережні; під звабливою запоною тіні Париж наїжачився… ніби його вдарило струмом.
Стефан спробував зателефонувати Емілії, але вона так і не відповіла. Він уявляв собі Таде, хлопчика зі скуйовдженою білявою кучмою й темними очима (як у матері) – і в нього у грудях щось стискалося, мов від удару каменем, кинутим якимось бешкетником. Згадав, що не зможе бачитися із сином протягом місяця, проте ніхто не попереджав про вимушений карантин, і він не встиг навіть попрощатися з малим, це вже занадто – насправді занадто.
У подальшому можна очікувати й гіршого. Без сумніву, йому не довірять сина. Він буде змушений задовольнятися крихтами з чужого столу, і щовечора його гризтимуть думки про те, що Емілія може затягнути хлопчика до садо-мазо-ігор.
Очі закипіли слізьми. В такі миті, як за старих добрих часів, у ньому прокидалися демони, приспані на дні душі. Для колишнього наркомана роки без зілля були ніби стіною, яку він терпляче вибудовував на хисткій поверхні. Щойно придивишся до неї ближче – і вона розсиплеться на друзки…
Він повернув у бік Королівського моста, щоб дістатися до правого берега, й рушив у зворотному напрямку. Ліхтарі запалювалися вздовж Луврського музею, і це було схоже на одкровення: тепер він знав, куди мчав.
Кілька місяців тому Корсо знайшов собі ідеальну коханку: молоду, лагідну, скромну. Повнява чорнявка не була красунею, але під широкими сукнями ховала розкішні форми. Пересічна дівчина в окулярах і пов’язці, якою вона стягувала собі волосся на зразок Кіта Річардса, ніколи явно не палала бажанням, але навдивовижу легко розкріпачувалася в ліжку. І в такий спосіб у нього створювалося враження, що він натрапив на істоту, яку можна зіпсувати,