Сьогодні гарний день, щоб поцупити якусь цяцьку чи дві, і заради цього таки варто було мордуватися, перелазячи через частокіл, аби потрапити всередину. Вся увага натовпу зосереджена на процесі будівництва цього величного місця, натягнених тросах, підбадьорливих вигуках і тисняві. Альбі не знає, для чого призначена будівля, і йому відверто на це начхати, однак він усе ж дивиться на металевий каркас – такий велетенський, що аж вивищується над розлогими в’язами. Земля довкола, переорана колесами возів із залізом і риштованням, схожа на балію, повну багнюки. Хлопець уявляє, як повернеться сюди, коли уже встановлять скло, і запустить цеглину прямісінько в нові шибки лише задля того, щоб побачити шокований вираз обличчя багатіїв.

      Він гасає сюди-туди, наче ниточка, що зшиває усіх цих людисьок докупи. В рукаві у нього захована штучна рука, а справжньою він витягає шовкові хусточки з кишень. Перлові браслети та блискучі срібні ланцюжки хлопчик не чіпає. Бо хоч він цього і не визнає, проте малий таки боїться, що його засудять до каторжних робіт або запхнуть на корабель, який пливтиме кудись до колоній, а сестра залишиться сама.

      Усі ці люди у гаптованому золотом вбранні, що живуть у будинках-фортецях, не підпустили б його навіть драїти свої туалети. А тому він із єхидною посмішкою звільняє їх від тяжкої ноші. На Качиному провулку живе один лихвар, який без зайвих запитань дає йому за кожну річ півпенні, тож зовсім скоро в Альбі назбирається достатньо грошенят на гарненькі вставні зуби. Кольору кремового ламантина – він мріє саме про такі.

      Хлопець висмикує червоний поцяткований носовичок з рукава якоїсь жінки і тільки-но запихає його в штани, як хтось хапає гіпсову руку й витрушує її з