Майстерня ляльок. Элизабет Макнил
Читать онлайн книгу.
– пояснює Сайлас, – колись стане знаменитою.
– Що ж, із радістю її огляну, – говорить вона рівним, майже механічним голосом, і Альбі впевнений, що вона заледве їх слухає. Айріс когось виглядає, тому небавом прощається з ними. Хлопчик дивиться вслід за її капелюшком, що розчиняється в натовпі.
Альбі стенає плечима і здіймає кашкета перед Сайласом. Чоловік дивиться в далечінь, схопившись за ключицю в тому ж місці, де вона вигнута в Айріс.
– Пане, – каже йому Альбі, вирішуючи, що дядькові геть лою в голові бракує, – то, шо в неї з шиєю. Воно не заразне.
Велике марнотратство
Айріс прослизає крізь натовп, подалі від Альбі та його компаньйона. Якби ж то вона була нижчою і могла розчинитися попід усіма цими циліндрами й капелюшками, щоб Роуз її точно не знайшла.
Вона оглядається довкола, шукаючи поглядом сестру. Нема. От і добре – нарешті вдалося втекти.
Айріс заплющує очі. Розтуливши повіки, вона заново побачить цю картину. Уявлятиме, що перед нею широке полотно, на якому ретельно промальовані усі деталі в перспективі.
Вона дивиться вгору. Здається, наче металевий каркас черкає боки хмаринок. Водяна пара схожа на дим під час наполеонівських битв, які дівчина бачила на полотнах у Національній галереї, однак ця картина більш живописна, цілком не схожа на ті коричневі малюнки в музеї. Вона б хотіла малювати такими кольорами, які бачить перед собою, зображати світ, наче вітраж.
Айріс уявляє, що у віконних рамах стоять червоні, сині та зелені шибки, а будівля схожа на велетенський калейдоскоп. Проте тоді споруда була б аж надто яскравою, хоч і зараз вона грандіозніша на вигляд, ніж усе інше, що дівчина могла б уявити. Якщо людина може створити щось подібне, якщо здатна приборкати дерева та підкорити природу аж настільки, то що ж іще їй під силу? Час від часу вона почувається мізерною, наче комашка, а іноді їй здається, що вона здатна полинути в небо, визволитися з тенет дому, салону і всього іншого, та ці думки зазвичай перериваються найменшою згадкою про сестру.
– Хіба не розкішно? – говорить вона до жінки, що стоїть поруч.
– Просто захоплююче, – відповідає хтось із неочікуваним теплом у голосі. Айріс відчуває стрімкий порив любові до цього незнайомця, до всіх людей, що тиснуться довкола неї. Усі вони зі своїми турботами й радощами, симпатіями та розчаруваннями, сльозами, мріями, сміхом – усі неймовірно схожі.
Дівчина кидається бігти. Мчить до просторих полів парку, її руда коса б’ється об спину. Ноги легко, наче у кішки, торкаються м’якої трави, однак заледве вона добігла до першої обсадженої деревами алеї, як уже мусить зупинитися від задишки. Пластинка з китового вуса впивається їй у стегно, ребра щільно затиснуті в лещатах корсету. Пальці спітніли під мереживними рукавичками.
З-позаду долинає шум, хтось вигукує її ім’я, і дівчина напевно знає, хто це, навіть не озираючись. Їй ніяк не зрозуміти, чому сестра так вперто всюди за нею слідує і що вона там сподівається побачити. Життя Айріс таке ж безбарвне, як виблякле столове срібло, а лицемірство лише завдало б їй страждань.