Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
ж згадав, що, крім есемесок, ще й листи є?
– Та мій знакомий їден, – збрехав Антон і видав щось схоже на усмішку. – Такий старий пеньок, як і я.
– Казала: беріть собі стару мобілку, – нагадала Калина.
– Та вже хватить, що ви всі мобілізовані, – буркнув Антон. – Тре, то он Ромкові подзвониш.
– А як мене вдома не буде? – вставив і свої п’ять копійок онук. І відразу захихотів. – Діт, як ти сказав? Мобілізовані? Клас! Скажу в нашому класі, що ми всі мобілізовані.
І мобілка таки нагадала про себе, вже коли повечеряли.
– Так, можна, – він почув голос Калини, а далі невістка – диво-дивне – простягла плаского апарата йому, Антонові.
І промовила здивовано:
– Вас, тату…
– Мене?
– Так.
– Хто?
– Не знаю. Зараз довідаєтесь.
Голос у Калини недарма здивований. Бо ж номер свій нікому, крім друзів чи добрих знайомих, вона не давала. А цей голос їй незнайомий, чужий.
Антон обережно взяв тонку цяцьку, спантеличеність проривалася назовні, коли вимовив:
– Гальо… Слухаю…
– Добрий вечір, Антоне Трохимовичу, – забринів у вухові чоловічий напівбасок.
– Добрий, – одказав Антон і почув у відповідь:
– Гадаю, ви вже отримали листа?
– Так, – видихнув Антон. – Хто то? Хто ви такий?
– Несуттєво, – сказав чоловік із молодим голосом. – Важливо те, що борг треба справді повертати. Я чекатиму.
Антон не встиг вимовити: «Скажіть хоч, який борг?» У слухавці переривчасто запікало. Антон відчув, як у нього затрусилося щось усередині. Опустився на стілець.
– Що з вами, тату? – Калина неабияк злякалася. – Хто то був?
– Аби я знав, – Антон витиснув насилу ці слова і простяг невістці смартфон – подарунок чоловіка після одного вельми вдалого рейсу.
– Вам погано? Дати води? Чи таблетку?
– Не тре, – Антон підвівся, і його ноги враз стали не просто важкими, а важезними гирями. І кухня мовби кудись попливла.
– Щось погане сказали?
– Нічого не сказали, – цього разу видав напівправду Антон. – Я піду, приляжу.
– Серце болить? – невістка. – Може, накапати корвалолу?
– Ніц у мене не болить, – відказав Антон. – Серце у мене, як колись співали, – пламенний мотор. Ще справний моторяка. А то так – дурня. Хтось рішив пошуткувати з трухлявого діда.
Дорогою до своєї кімнати він подумав, що Калина, мабуть, почула слова, призначені йому – близько стояла. А мо’, й Ромко почув… Ну й нехай. На ньому немає жодного боргу й жодного гріха. А буде той напасник ще дзвонити – заявить у поліцію. Хай шукають і розбираються. Певно ж, з їхнього міста, знайомий якийсь, якщо знає, як його по батькові. Якщо дізнався номер невістчиного телефона. Очевидно, якийсь зарізяка з ринку, там повно всякої шантрапи. Треба-таки буде спитати в Калини, хто знає її номер, кому давала його, який такий засранець із молодим голосом. Мо’, ще й підбиває до неї клинці? Хай вправить мізки заразі.
Та