Обітниця. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
чи внук не боїться ходити до школи.
– Чого б я мав боятися?
– І хлопці не б’ються? – Антон уже це недавно питав, а тепер спитав іще раз. Бо не знаходив те, що варто було спитати.
– Я можу сам набити, як тре, – гордо сказав Ромко.
– А як не тре – можеш?
– Як не тре – то нащо й руку підіймати? Діт, ти ж мене сам учив.
– Точно, – потвердив Антон. – На тім і тримайся. Інакше станеш гицелем.
Чи полегшало йому після цього перекидання словами з Ромком?
Уперше хотілося внукові сказати: «Йди собі». Ромко теж носитиме його таємницю. Вони стануть змовниками – онук і його мати, невістка Калина. Якщо захочуть, по шматках краятимуть його душу. А що залишиться тоді йому самому?
Антон став питати внука про його друга Славка, якого батьки віддали в престижну гімназію в самому центрі міста, а не в школу, що зовсім недалеко од їхньої вулички. Виявилося, що Славко геть «запанів». Ну й нехай, Ромко йому нав’язуватися не буде. У нього тепер є інші друзі. Але Антон уловив: онукові шкода, що Славко тепер не такий, як був раніше. І тут Антон піймав себе на думці, що він сам стає не таким, як був раніше, ще кілька годин тому. І причина не в його таємниці. Знову в чомусь іншому, більшому?
Він підвівся, сказав:
– Ходімо, мо’, щось поможемо мамі Калині.
– Посуд вона вже помила, – сказав Ромко.
– То й що? Ходімо.
Антон пішов до Калини, заспокоїв, що в нього все нормально, що ніц не болить. І тут йому захотілося лишитися самому, але не в будинку, а поза ним. Він дочекався, коли внук піде до своєї кімнати, бо цього разу вечірнього моціону вдвох не хотілося. З’явилася підозра, що внук щось спитає про той дзвінок. Про борг, якщо чув слова… А може, й не чув… Дарма, піде сам.
Антон вичовгав надвір, потім вибрався на сусідню вулицю. Вона була порожньою. Тільки світилися обіч неї ліхтарі. Нависав над вулицею замок. Антон подумав, що ніколи не був усередині замку ввечері. Певне, там зараз і немає нікого, хіба сторож. Та й удень був ну, може, разів зо п’ять чи трохи більше. Колись, як показував замок доньці, а потім синові. Відтак вони самі ходили, якщо хотіли. Та не надто й хотіли. Замок був для них, котрі жили коло нього з раннього дитинства, як щось само собою зрозуміле, як те, що існувало поруч завжди і ще існуватиме. Старе, вічне, але й звичне. Майже таке, як дерево в саду чи костьол на вулиці неподалік.
Антон обійшов довкола замку. Коло будинку, одного з двох на вузенькій вуличці, ще вужчій, ніж їхня Обітниця, завалував пес. Той собацюра справді не гавкав, а валував, надривався. Нехай би вискочив і його вкусив. Може б, відшматував пам’ять.
Озвалися сторожові пси на базарі. Понісся довгий ланцюг гавкоту. Виходило, що він підняв тривогу, а тривога йому ні до чого. Зайва, як стає зайвим він сам. Світові й самому собі. Він досі думав, що світ не знає його таємницю, а виходить, що знає. Якщо навіть хтось один, то це вже не таємниця. Він і сам про неї забув. У такому вона минулому, що й забув.
«Чи намагався забути?» – Антон гадав, що загнав